Різдво - час для справжнього дива. І це дуже добре знають не лише люди, а й наші менші пухнасті друзі. І не дарма, адже на Різдво сни, навіть котячі, збуваються.
Різдвяний сон, або Про що мріяли Коти
Жили собі, були собі на світі два Коти. Чому – «жили»? І зараз живуть, і навіть зовсім їм не зле, як за Котячими мірками. Старший – Рижик. Ім’я просте, зрозуміле, як і він сам – рудий од кінчика хвоста і до маленьких акуратних вушок. Щоправда, одне з них трохи надщерблене, як часто буває місяць над селом. Рижик про ту давню пригоду і згадувати не хоче. Давно це було, в далекій котячій молодості. Зараз він статечний, поважний – такий, як належить бути господарю хати. Так, господарю! На зиму простора оселя залишається зовсім самотньою, і якби не Коти, то, здається, геть би сплакалася й почорніла від тієї пустки, що волає з кожного кутка. Але Рижик і Ананас (ой, зовсім забули про молодшого бешкетника й непосиду) не дають тій страшній потворі розгулятися в хаті.
РижикФото: Фото ілюстративне
Ананас (не дивуйтеся з цього чудернацького імені, яке не має навіть найменшого стосунку до екзотичного плода) – повна протилежність Рижикові: хитрий, непосидючий, понад усе на світі любить тепле молоко і смажені курячі крильця. Але навіть голубувато-сіра довга шерсть і некотячі сіро-голубі очі не додають йому шарму й шляхетності. Рижик ставиться до нього поблажливо, по-батьківськи. Він добре пам’ятає, як це ледь живе й геть облізле пискляве голодне створіння принесла Настуся з кладовища і його десь зо півроку відпоювали-відгодовували, аж поки він не став трохи схожим на Кота. Та й ім’я дали немовби жартома, але воно міцно причепилося до нього, й усі звикли, що навіть Коти бувають Ананасами.
АнанасФото: Фото ілюстративне
Скоро Різдво. Рижик дуже любить це свято, чекає на нього з нетерпінням. І не тому, що на Різдво обов’язково пригощають чимось смачним-пресмачним. На свята в хаті збирається вся велика родина. Але найголовніше – приїжджає маленька (та ні, вже не зовсім маленька) Настя, миготять на вікнах різнокольорові вогники, у кожній кімнаті виблискують сріблом-золотом ялинки, запаморочливо пахнуть рум’яні пампушки, пишнобокі голубці, лискучі вареники. Ні, ви не подумайте, що Рижик ненажера і тільки про те думає, як би поцупити щось смачненьке. Він – не Ананас, бо той обов’язково зі святкового столу щось потягне. Рижик любить до запаморочення в голові вдихати (а в нього, як у всіх представників родини котячих, нюх ще той!) різдвяні аромати, а потім смакувати їх на теплій печі довгими зимовими вечорами під ледь чутне потріскування морозу за вікном. Потім у хаті всі співають за святковим столом і навіть не сварять Ананаса, що примудрився то ялинку перекинути, то обідрати боки пампушкам. За якийсь час приходять маленькі колядники, приносячи Дух Коляди, і тоді Рижикові від розчулення хочеться плакати.
Коли далеко за північ усі влягаються спати, Рижик зручно вмощується на ще не охололій печі (як добре, що в хаті є справжня тепла піч!), пригортається до Ананаса, що сито виводить снодійні арії, і починає насолоджуватися довгоочікуваним Різдвом. На столі рівно горить свічка (Рижик зовсім не боїться вогню, він знає, що в різдвяну ніч свічка горітиме до ранку), миготять різнокольорові вогні. Рижик, на відміну від звичайних Котів, бачить світ у його найтонших барвах.
– Ой, що це?
Рижикові раптом здалося, що всі оті поважні люди зі світлин на стінах сидять за святковим столом і стиха про щось гомонять. Він злякався, міцно заплющив очі, щоб прогнати видіння, і поринув у солодкий котячий сон.
– Рижику, Ананасе, прокидайтеся, вже ранок, – весело щебетала Настуся, збираючись до церкви. Рижикові стало страшно, що він усе проспав. Кіт хутко сплигнув із зовсім холодної печі, вибіг на ґанок, а там сусід Михайло щедро частував теплим молоком і смаженими курячими крильцями Ананаса.
– Рижику, ти хіба не голодний, чи, може, захворів, – заметушився Михайло. Але Рижик його не чув. Він побіг до кімнати – однієї, другої, третьої. На вікнах тьмяно блимали вогники, на столі лежала перекинута ялинка, поруч – надгризений пампушок, свічка догоріла і лише невеличка застигла сльозина воску нагадувала про неї. Зі стін якось сумно-пресумно дивилися ті, кого Настуся називала дивним словом – «пращури». Рижик ще декілька разів обійшов кімнати, але всюди було порожньо. Ананас, задоволено облизуючи ситу мордочку, чкурнув на піч, яка, дякуючи сусідові, знову дихала теплом.
Рижик, вмостившись на підлозі, зітхнув не по-котячому, і з його очей викотилися дві великі, майже людські сльози… Раптом за дверима почувся шум, гамір, Рижик кинувся назустріч і потрапив в обійми до Настуні, а за нею до всіх, кого він так любив і за ким безмежно скучив. Не було лише старенької бабусі, бо, напевно, злякалася різдвяного морозу.
– Рижатино моя! – радісно вигукнула старша сестра Насті Оля, а за нею її Сірий (так вона з великої любові до Рижика називала свого чоловіка Сергія).
Господиня заметушилася і почала хутко накривати різдвяний стіл. Запахло варениками, грибами, голубцями. За вікном лунала дзвінка колядка…
На Різдво сни, навіть котячі, збуваються. Рижик тепер це точно знає.
Це – справжня Різдвяна казка, але не всі її герої вже з нами. Кілька років тому переступила межу вічності чудесна бабуся. В інших котячих вимірах Рижик та Ананас. Бореться з важкою недугою добрий-предобрий сусід Михайло. Оля і Сергій тихо тішаться маленьким Устиком. На родинному обійсті тепер господарює поважна просто Киця та її синочок Чорненький (бо ж чорненький). А Настя, майже доросла панна, лише ностальгійно зітхає, згадуючи це Диво-Рождество.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
