Харків'янка Наталя Кругова до повномасштабного вторгнення 25 років працювала у пологовому будинку, 15 з них — була перинатальною психологинею. Після 24 лютого 2022 року у Харкові залишатися стало небезпечно, тож її з доньками прихистили рідні у Дрогобичі. Наталя не звикла сидіти, склавши руки. Волонтерила у Народному домі, плела маскувальні сітки. Згодом — у благодійному фонді (БФ) “Карітас” СДЄ УГКЦ, де знайшла друзів. Там же дізналася про можливість прихистку у реабілітаційному центрі “Назарет”.
У Дрогобичі Наталі розширила свої знання з психології та стала психологинею у Медичному центрі ім. св. Івана Хрестителя, де й досі продовжує допомагати усім, хто цього потребує. Хоча не була певною, що повернеться до цієї роботи. Боялася, що історії інших, хто евакуювався, можуть бути тригерними й це заважатиме працювати.
Назву міста Дрогобич у своєму житті не чула
Наталя Кругова народилася в Харкові. Свою кар'єру у 6 пологовому будинку, певний час працювала акушеркою. Згодом жінка здобула освіту психолога й розвивалася у напрямку перинатальної психології.
“Опріч пологового будинку, я ще працювала в приватних фірмах, де підготовлювала жінок до пологів і допомагала під час цього процесу. Це називається доула — партнерська допомога в пологах”, — ділиться харків'янка.
Чоловік Наталі викладав в Харківському національному університеті внутрішніх справ та був підполковником поліції. Також мав досвід АТО. За тиждень до повномасштабного вторгнення поїхав на навчання. А після 24 лютого 2022 року сім'я з ним зв'язувалася тільки через телефон.
Спілкування з чоловіком через телефон
“Відверто скажу, що назву міста Дрогобич у своєму житті не чула. Коли сідала в евакуаційний поїзд з дітьми, не знала куди їду. Уже під час поїздки зателефонував хрещений батько молодшої доньки і сказав, що я їду в Дрогобич і що там мене зустріне його жінка”, — розповідає психологиня.
Жінка відзначає, що сім'ю хрещеного батька доньки до повномасштабного вторгнення не знала. Пізніше Наталя плела сітки у Народному домі ім. І. Франка й виявилося, що він одружувався там, де жінка волонтерила.
Наталя плела сітки у Народному домі
“Дрогобич здається дуже комфортним місцем для життя, адже все поруч і це зручно. Мені завжди важко адаптуватися в іншому місті. Великі міста важкі, а маленькі — незручні, — розповідає психологиня. — Але я здивувалася, коли приїхала сюди. Здавалося, що я тут була зажди. У Дрогобичі світло і компактно, особливо було незвично після наслідків війни у Харкові, що працювали базари, люди спокійно ходили, купували продукти”.
Наталя згадує, що швидко адаптувалася до нового місця проживання.
Старша ж донька психологині ще у перші місяці повномасштабного вторгнення знайшла прихисток у Данії, де й працює.
“Моїй старшій доньці тоді був 21 рік і вона сказала, що не витримає тут навіть сирен. Хоч у Харкові не було сирен, поки ми не виїхали”, — каже Наталя й зауважує, що молодша донька залишилася з матір'ю.
“Назарет” дає відчуття самореалізації та потреби
Згодом Наталя Кругова також волонтерила у благодійному фонді “Карітас” СДЄ УГКЦ.
Розповідає, що у кафе “Витанія” вони разом з іншими переселенцями й зустрічалися. Там уперше психологиня почула про житло у реабілітаційному центрі “Назарет”.
“Коли потрібно було шукати житло, я звернулася до дівчат-харків’янок, які вже працювали в “Карітасі” соцпрацівницями та жили в “Назареті”. У них і дізналася більше інформації про це”, — розповідає Наталя.
Там є спільнота ВПО, якій реабілітаційний центр “Назарет” надає прихисток, а також турбується про тих, хто потребує медичної допомоги.
Наталя зауважує, що в “Назареті” хороші умови проживання та в жінки з'явилися друзі. До того ж є можливість самореалізації в спільноті.
Розповідає, що завжди мріяла поїхати додому.
Наталя разом з донькою на площі Ринок
“На жаль, мені знову тут потрібний кошик до Пасхи, а торік я була впевнена, що він мені у 2024 році у Дрогобичі вже не знадобиться. Розумію, що Пасху знову буду зустрічати в Дрогобичі”, — зауважує Наталя і додає, що зараз тимчасовість все більше сприймається, як сталість.
На початку 2023 року жінка їздила на декілька днів додому побачити батьків, а також чоловіка. Квартира Наталі була цілою, а поруч жили батьки, які не збиралися евакуюватися.
“Моя квартира була порожньою. Там, де немає чоловіка, там немає й дому, а там де він зараз є, я не мож бути з ним. Тому я вирішила, що все одно, де бути, лишень в Україні, щоб було більше можливостей для зустрічі з рідними та краще підтримувати з ними зв'язок. Тепер мій дім буде там, де ми з чоловіком зможемо бути разом. Хоч моя спільнота є моїм домом, але я чекаю на чоловіка, щоб дім став повноцінним”, — розповідає психологиня.
Наталя зі сім'єю
Не була певною, що повернеться до психології
Медичний центр ім. св. Івана Хрестителя відкрили у травні 2022 року, до якого “Карітас” йшов багато років. Адже людям потрібно було надавати й медичну допомогу. Зважаючи на повномасштабне вторгнення, чимало людей втратили зв'язок зі своїми сімейними лікарями.
Тоді ж Наталі Круговій запропонували там працювати психологом.
До того жінка волонтерила й не була певною, що більше повернеться до своєї роботи. Адже боялася, що історії інших, хто евакуювався, можуть бути тригерними та заважатимуть працювати. Але зауважує, що сама звернулася до психолога “Карітасу” за допомогою.
“Ці тригерні моменти, які були залишилися в бібліотеці минулого завдяки спеціалістам”, — зізнається жінка, відповідаючи на питання, чи потрібен психологу психолог.
До повномасштабного вторгнення жінка працювала у пологовому
Розповідає, що не мала досвіду роботи з невагітними й темами, які не були пов'язані з вагітністю. Наталі було незвично працювати не з вагітними жінками, а з дітьми чи чоловіками. З часом жінка до цього адаптувався, адже “Карітас” дав можливість і навчатися більше.
“У мене саме та професія, де потрібно навчатися вже життя”, — каже психологиня.
До Наталі часто поверталися люди, яким вона допомагала, з подяками. І жінка вже може назвати їх друзями. Адже в “Карітасі” більшість консультації надаються в рамках психологічної підтримки, тому так з'являються теплі зв'язки.
Наталя на навчанні
Серед запитів, із якими звертаються до Наталії, переважає саме досвід минулого.
“Людей найбільше лякає минуле, досвід минулого. І вони намагаються усвідомити цей досвід. Тож потрібно психологічна підтримка. Навіть досі людини не бачать свого майбутнього. Те майбутнє, яке вони малювали собі до змін в житті, якщо не виконується, то люди насправді проживають втрату і сумують”, — пояснює психологиня.
Тепер жінка є психологинею у "Карітасі"
Додає, що сумують особливо ті, кому нікуди повернутися. І діти, і особливо літні люди важко проживають цей процес. Наталя зауважує, що часто психологічний стан людини відображається на фізичному здоров’ї.
“Ми умовно можемо розділити фізичне і психічне здоров'я, але насправді це цілісна людина з душею та тілом. І коли страждає щось одне, страждати буде і щось інше”, — зауважує Наталя.
Вважає, що цей досвід, коли психолог працює поруч з лікарем, є гарним європейським досвідом. Бо у Медичному центрі ім. св. Івана Хрестителя є й система підтримки Національної служби здоров'я України з можливістю укласти декларацію зі своїм сімейним лікарем.
“Захоплююся людьми, що зберігають свої традиції”
Наталя розповідає, що вельми вдячна за прихисток на Галичині, адже ніколи не була на заході Україні до повномасштабного вторгнення. Тільки бачила фотографії від знайомих, які бували тут. І їй завжди було цікаво тут побувати, адже вражали незвичні ліси, яких не було на сході.
“Українську мову я чула лише у школі на уроках української мови й небагато читала саме українською. Тож перше, що змінила війна, це є українська мова й можливість нею розмовляти саме в україномовному середовищі”, — наголошує психологиня.
Їй неабияк було складно розмовляти українською, тим паче використовувати у роботі. Наприклад, перше інтерв'ю ще до початку роботи в “Карітасі” Наталя не могла дати українською.
Волонтерство Наталі
Наталя зізнається, що захоплюється людьми, які зберігають свої традиції.
“Я не знаю ні казок, ні пісень. А тут таке є. Тож іноді ми з донькою вивчаємо традиції, які тут люди мають змогу передавати з покоління в покоління”, — зізнається психологиня.
У родині жінки не передалися традиції святкування свят.
“На Львівщині усі свята — це справді ставлення людей до віри”, — мовить харків'янка.
Основним ресурсом, який підтримує Наталю, стала греко-католицька церква. І жінка працює над тим, щоб стати гідною християнкою. Так вона навіть дізналася, де у Харкові є греко-католицька церква і навіть познайомилася з людьми з харківського “Карітасу”.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
