24 лютого 2022 року життя всіх українців докорінно змінилось. Багато мешканців Сходу України через ворожі обстріли були змушені залишити свої домівки та шукати більш безпечне місце.
Журналісти Дрогобич.City зібрали 5 історій про незламність: жінки, які після вторгнення знайшли прихисток у Дрогобичі, розповіли про свій шлях.
Сєвєродонецьк, Харківщина, окупація, Трускавець і врешті Дрогобич: історія евакуації через всю країну
Вероніка СтрельченкоФото: З особистого архіву героїні
Вероніка Стрельченко евакуювалась з Сєверодонецька Луганської області. Виїздила з чоловіком, двома синами - 20 років та 6 років та фокстер'єром. До повномасштабного вторгнення жінка викладала в академії STEP та мала свою майстерню з виготовлення сувенірів, а у Дрогобичі працює дизайнером на виробництві посуду.
Вторгнення: щоб купити пів хліба, займали чергу о п’ятій ранку
О 6 ранку 24 лютого вони виїхали – були навчені 2014 роком. Вероніка боялася, що місто швидко зайдуть російські війська і тоді з окупації виїхати не вдасться.
“Спершу ми поїхали в Харківську область до родичів в село. А виявилося, що там вже окупація. Виїхати швидко не змогли через те, що підірвали дамбу та були постійні обстріли. Місяць жили там - ховалися у підвалі, доїдали запаси їжі, бо не було жодної гуманітарної допомоги. А місцеві привозили продукти рідко і дорого - наприклад, продавали пів хлібини на одну людину через день. Щоб його купити, займали чергу о 5 ранку і в мороз стояли до 15-16 години. Хліб вони приносили пішки через дамбу з іншого села, де є млин”, – ділиться Вероніка.
Евакуація: спочатку пішки через дамбу, потім машиною, а далі потяг на Львів
Виїхати звідти їм вдалось 28 березня до Харкова - спочатку пішки через дамбу, потім пересаджувалися по трьох різних машинах - від села, до села і до Харкова. А там евакуаційний потяг на Львів.
У Харкові на вокзалі годували безкоштовно гарячими обідами, потяг – теж безкоштовний
“Найскладніше було з дитиною, бо син дуже боявся, плакав, довгий час була істерика, коли чув сирену. Навіть, якщо були в людному місці. Не розумів чому все так”, – розповідає жінка.
Дрогобич: мене тут шокувала кількість церков, але це красиво
В Дрогобич Вероніка з сім’єю потрапила випадково - на евакуаційному потязі до Львова, потім в Трускавець до знайомих. І вже там шукали прихисток по сусідніх містах. Головне - щоб були дитячі садки, можливість працювати і господарі дозволили жити з собакою. Так сім’ї вдалось знайшли людей, що взяли на декілька місяців у гостьовий будиночок. Потім винайняли окрему квартиру.
Жінка розповідає, що дрогобичани волонтерили, намагались допомагати, тим хто приїхав. Вероніка з сім’єю теж допомагала в "Карітасі".
“В Дрогобичі, як на мене, м'якші люди, привітніші, добріші. Є винятки, але мало. Також вразила кількість вірян. В нас теж багато, але якось не так загально. Я атеїстка, відчуваю трішки дискомфорт, що всі мене тягнуть до церкви, роблять круглі очі, що я не дотримуюсь якихось свят, традицій. У нас дві церкви було на все місто і хотіли третю будувати - я вважала, що то вже забагато, бо є ж куди ходити. Тому в Дрогобичі мене шокувала кількість церков і людей там, – каже жінка і додає: Але це красиво”
Вероніці у Дрогобичі подобається - затишне містечко, красиве, багато митців.
Якщо не буде змоги повернутися в Сєверодонецьк, то її сім’я залишиться тут – молодший син звик, у нього вже є друзі, ходить в садочок, а у вересні піде в школу.
Жінка каже, що один з найпоширеніших стереотипів – зарплати більші на сході України.
“Я не розумію звідки то. Луганщина взагалі депресивний регіон. На державних роботах стандартні зарплати - вчителі, медики. І самої роботи не багато. Мене оточували підприємці, творчі люди різних направлень - це давало наснагу”
Вероніка також розповідає, що багато хто з місцевих у Дрогобичі покладає на переселенців відповідальність за війну.
“ З цим моя родина зіштовхнулася особисто. Кажуть, що ми 8 років там нічого не робили, щоб війна не почалася зараз. Часто чую в розмовах: приїхали, пільги мають, москалі, всі їм допомагають, гроші дають. І про чоловіків постійно ображає, ніби "наші воюють, а ваші ні". А я ж бачу, що є місцеві, які виїхали, і знаю, скільки хлопців зі сходу гине, тільки їх ховають в різних містах, не везуть до дому. Буває, що і не ховають - кремують і чекають перемоги, щоб поховати вдома”
Незламність: треба все це пережити, все колись закінчується
Вероніка розповідає, що має установку: треба все це пережити, бо все колись закінчується, а комусь ще гірше.
“А щоб не було відчуття провини, через те, що я нічого не роблю задля перемоги - я час від часу волонтерю і роблю донати. А ще хочу сказати: не сперечайтеся одні з одними, а підтримуйте. Так, Схід і Захід різні - це нормально і цікаво. Не треба в цьому бачити негатив, треба прийняти цей факт і поважати один одного”.
Тут живу по-справжньому: Світлана зі Станиці Луганської розповіла за що полюбила Дрогобич
Вторгнення та евакуація: я виїхала 25 лютого
Світлана – зі Станиці Луганської, селища, яке відвоювали у 2014. Зараз же воно опинилось в окупації. Зі Станиці Луганської жінка виїхала 25 лютого, а в Дрогобичі опинилась тільки 8 березня. 12 днів Світлана провела у дорозі, коли за звичайних умов таку відстань можна подолати за добу.
“Це була найскладніша дорога. Почались бойові дії. Люди масово виїжджали, не було навіть де поїсти”, – згадує Світлана.
Вона вважає те, що їй вдалось вибратись, дивом. Коли виїжджала, російські війська вже заходили у селище. Там залишила все, сіла в машину і поїхала. Вона не знала куди їде, а в Дрогобич потрапила випадково. В кінці розмови Світлана зізналася, що у Станиці Луганській більша частина з тих, що залишились – проросійськи налаштовані. І те, що відбувається зараз вони сприймають як щось належне, природне. З міркувань безпеки прізвище Світлани не вказуємо.
Дрогобич: коли Станицю Луганську звільнять від орків, я приїду туди тільки в гості
На питання чи відрізняються люди у Дрогобичі від людей у Станиці Луганській, Світлана різко відповідає: “Дуже. Всім. Манерою поведінки, мовою”.
Жінка посміхається і зазначає, що ми їздимо на заробітки в Європу, бачимо як люди живуть, от і поводимось відповідно.
“Нам казали, що тут “бандери”. А насправді тут нормальні адекватні люди. Тут живуть набагато краще ніж в моєму регіоні. Коли Станицю Луганську звільнять від орків, я приїду туди тільки в гості. Заберу все своє найцінніше, яке не встигла забрати, заберу маму і повернусь в Дрогобич. Бо тут я живу по-справжньому”, – розповідає Світлана, і ледь стримуючи сльози продовжує: “А там вісім років я не жила. Я була за Україну, і мене майже ненавиділи за це”.
Пізніше Світлана розповіла, що свого молодшого сина вона щодня возила за 7 кілометрів до школи, де був український клас. Його зневажали однолітки, парадокс – його називали “бандерівцем”. Світлана каже, що не раз син приходив додому в сльозах і з питанням “за що з ним так”. Жінка попри все дуже хотіла, щоб син знав українську мову, бо ні вона, ні її чоловік на той час нею не володіли.
“Та у нас взагалі ніхто нею не говорив, ставлення до державної мови було дуже погане”, – розповідає вона.
Під час нашої розмови Світлана часто плутає слова, моментами, коли зашкалюють емоції, переходить на російську, але потім каже: “Я знаю, що треба знати українську мову, я стараюсь і вчусь, просто не завжди виходить”.
Незламність: я почала все спочатку
Ми зі Світланою зустрілись на її новій роботі – у продуктовому магазині, де вона працює продавцем. Я і раніше заходила туди, і, відверто кажучи, так детально і цікаво про продукти мені ще ніхто не розповідав. У Станиці Луганській Світлана мала свій бізнес – два магазини.
“В мене є найголовніше, що має бути у людини – робота. Я із задоволенням ходжу на роботу, навіть не йду, а біжу. Я тут спілкуюсь з людьми, у мене хороші колеги, хороші власники магазину”.
Жінка вважає, що не потрібно боятись почати все спочатку, посміхається у відповідь на питання “У чому Ваша незламність?” і каже: “Ну, я сильна жінка напевно. Цілеспрямована”. Вона з дому взяла частину своїх збережень і машину, на якій приїхала.
“ Я хочу порадити людям: не бійтесь змінювати своє життя. Мені тут краще жити ніж на Луганщині, Донеччині. Там зомбовані люди”.
У Станиці Луганській протягом восьми років не було українського телебачення, лише російські телеканали. Жінка каже, що місцевих мешканців там налаштовують проти України.
Найважливішим Світлана вважає майбутнє своїх дітей і її душевний спокій, стабільність.
“Моя стабільність – це моя робота, це моє життя в Дрогобичі. Я дуже хочу, щоб мій старший син також переїхав сюди, щоб він дізнався як тут живуть”.
До Дрогобича через Німеччину: Інна з селища Просяна розповіла, чому не залишилась за кордоном
Інна МамянФото: З особистого архіву героїні
Вторгнення та евакуація: вирішили виїжджати, коли школу зруйнувала ракета
Інна Мамян з Дніпропетровщини – мальовниче селище Просяна на межі з Донецькою та Запорізькою областями. Жінка за фахом психолог та вихователь, до вторгнення працювала в дитячому садку. У Дрогобичі поки роботи не знайшла.
Одразу після вторгнення Інна з сім’єю виїхала в Німеччину. Жінка каже, що в перший день у неї була паніка, вона розуміла – якщо буде наступ, то дуже близько до їхнього селища.
Інна Мамян
“Там у нас не склалося. Інший менталітет. Та й загалом, я мала надію, що це все ненадовго. Думала 2 тижні побудемо і повернемось. Проте так не сталось. У Німеччині складно з медициною, потрібно дуже довго чекати на прийом, а я і син маємо проблеми зі здоров'ям – це було складно. Тому через 4 місяці ми повернулись додому”, – розповідає Інна.
Після повернення у своє селище, каже жінка, в школу прилетіла ракета, вона повністю зруйнувала будівлю. Саме тоді Інна прийняла рішення тимчасово переїхати на Захід України.
Дрогобич: тут відчуваємо себе як вдома
Дрогобич сім’я Інни обрала, бо мають тут знайомих.
“Тут відчувається якась вишуканість, дуже схоже на європейське місто. А ще у Дрогобичі, здається, віяло спокоєм. Тут я досі відчуваю себе у безпеці”, – розповідає Інна, а потім додає: ми тут відчуваємо себе як вдома”.
Інна у Дрогобичі
В середині листопада сім’я жінки їздила додому по зимові речі. Саме в цей день, 15 листопада, росія здійснила черговий масовий ракетний обстріл.
“Ми в цей час були в потязі у Львові, його зупинили на 4 години. Ми відчували всі прильоти, дуже страшно”, – каже Інна.
За словами Інни, люди в Дрогобичі та в її селищі не відрізняються.
“ Я не відчула відмінності, можливо це тому, що я раніше багато подорожувала Україною. Зараз я побачила лише класних, розумних, працьовитих, талановитих людей. Лише, що можу сказати – тут люди більш набожні. Та і з приводу мови – у мене в селищі ніхто ніколи не говорив російською”
Інна каже, що сподівалась до нового року повернутись додому, проте так, на жаль, не склалось, тому жінка планує почати пошуки роботи. В Дрогобичі вона зустріла багато нових знайомих, серед них і інших переселенців – з Херсону, Маріуполя, з Харківщини. А ще Інна наголошує, що їм тут допомагає Карітас та Центр Милосердя.
Незламність: треба підтримувати один одного, бо мусимо вижити всі разом
“Я вірю тільки в перемогу. Кожного ранку, прокидаєшся, читаєш новини і бачиш: наші хлопці стоять, наші хлопці сильні”.
Інна каже, що нам треба триматись, берегти дітей, бо за ними майбутнє. Потрібно вірити, бо це єдине що зараз допомагає. І дуже важливо підтримувати одне одного, бо важко зараз всім, і внутрішньо переміщеним особам, і тим, хто вдома.
“Лише добре слово, гарний вчинок підтримує, допомагає. Нам треба вижити всім разом. І не забувати про наших військових, вони теж потребують допомоги”
Рейс "Харків - Дрогобич": історія акторки Анни, яка переїхала у Дрогобич та знайшла тут своїх людей
Анна АлєнєнковаФото: З особистого архіву героїні
Вторгнення: коли починають стріляти, беру дитину і ховаємось у коридор
Анна Алєнєнкова – акторка з Харкова, проте як вона сама зазначає, у неї три батьківщини - крім Харкова, ще Донбас та Дрогобич. Саме на Донбасі вона виросла.
“Я з такого містечка, де навіть дуже старі люди не пам’ятають української. Мій менталітет східняцький, попри те, що я постійно в дитинстві приїздила на Захід України. Я знала українську, навіть вловлювала діалект, але все ж відчувала себе російськомовною людиною”, – розповідає вона.
А з Дрогобича родом її мама, вони тут певний час жили, Анна закінчила школу. У Харків вона повернулась вступати до університету, згодом до себе забрала і маму, а житло тут продали, як сказала Анна: “Спалили всі мости, хто ж знав, що доведеться повернутись”.
Жінка розповідає, що в ніч на 24 лютого у неї було безсоння, з першими вибухами вона зрозуміла, що розпочалось щось дуже страшне. В перші дні жінка не знала, що робити, не могла зібратись, лише пам’ятала: коли починають стріляти, беру дитину і ховаємось у коридор.
Анна з сином ховалась у коридорі під час обстрілів
“Був момент, коли в під’їзді від ударної хвилі посипалось скло, будинки захитались”, – розповідає Анна, і одночасно додає, що не може підібрати слів, щоб описати те, що відбувалось. Всі навколо казали, що при найменшій можливості потрібно виїжджати. І виїжджати Анна вирішила до Дрогобича.
Евакуація: пригортала сина до себе, щоб він не дивився у вікно
12 березня Анна з сином відправились на вокзал. Жінка розповідає, що пригортала дитину до себе, щоб він менше дивився у вікно. Цього дня на Львівщину вирушало три евакуаційних потяги – два безпосередньо до Львова і один до Трускавця. Потрапити на рейси до Львова не вдалось через величезні черги. Тому жінка з сином і котом, сіли на потяг до Трускавця близько дванадцятої ночі, а шостій ранку 14 березня вже вийшли у Дрогобичі. Анна каже, що було дуже страшно.
В дорозі на вокзал у Харкові
Дрогобич: я тут, як риба у воді, і синові теж подобається
“Перші два тижні я приходила до тями, ніде не реєструвалась, нічого не розуміла. З часом вже оговталась і почувала себе в Дрогобичі як риба у воді, синові теж було добре, лише він дуже сумував за Харковом”, – каже Анна.
Тут вона зустріла багато нових людей, друзів. Роботи за фахом, на жаль, не знайшла, проте бере участь у творчому об’єднанні “Не зрозумів”. Жінка розповідає, що тут відкриває себе як творчу особистість ще краще ніж у Харкові, адже під час війни відкидаються усі страхи і приходить розуміння того, що треба жити тут і зараз.
Анна з сином у Дрогобичі
“Ми жили в центрі, постійно вила тривога. Тут хоч не стріляють, але війна йде. Це тримало в напрузі, було важко прийти до тями. Згодом я почала більше концентруватися на творчості, на мистецьких заходах і стало легше”, – розповідає жінка.
Вона також каже, що у Дрогобичі переселенцям дуже допомагає фонд “Карітас”.
“Про таку організацію я дізналась у Дрогобичі, а насправді вона є і у Харкові. Тут я познайомилась з двома волонтерками "Карітасу" з Харкова, які переїхали у Дрогобич”
На думку Анни, люди у Дрогобичі та Харкові все ж відрізняються. У них є свої “фішки”, свої особливості.
“Тут люди інші ніж на Сході – там вони прямолінійні, моментами у розмові навіть грубіші. У тутешніх людей є якийсь свій невловимий шарм, це важко передати словами, але так є. На Сході люди хороші по-своєму, тут теж по-своєму”
Незламність: приборкую свої страхи, жену від розуму темні думки й жахливі уявлення
Жінка каже, що незламності в собі не відчуває, постійно приборкує свої страхи, жене від розуму темні думки й жахливі уявлення.
Анна хоче підтримати інших переселенців та закликає їх молитися, робити добро, втілювати свої мрії й мрії ближніх, бадьорити свій дух, свідомість, адже саме це допомагає втриматися від відчаю та зневіри.
“Я хочу щоб ми всі зрозуміли, що безглуздіше і дурніше війни немає нічого в світі, бо людське життя - це найвеличніша цінність”
Віра в ЗСУ та майбутнє: історія Ксенії із Запоріжжя, яка після вторгнення евакуювалась у Дрогобич
Ксенія ЧернявськаФото: З особистого архіву героїні
Вторгнення: ми не знали, що буде далі
Ксенія Чернявська з Запоріжжя. З міста, у яке вже десятий місяць прилітають російські ракети та руйнують людські долі. Ранок 24 лютого жінка зустріла з дитиною під серцем.
До повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Ксенія не працювала – вона перебувала у декреті, адже має ще старшу донечку, якій 2,3 року.
Із Запоріжжя жінка евакуйовувалась з чоловіком, дочкою та мамою. Вони прийняли це рішення після 4 днів, проведених у підвалі школи.
“Ми не знали, що буде далі, бо російські війська дуже швидко увійшли у Запорізьку область та окупували деякі міста. Тому вирішили, що найкраще буде виїхати з потенційно небезпечної зони”, – розповідає Ксенія.
Евакуація: люди на платформах били по вагонах, благали їх впустити
Через тиждень після 24 лютого родина сіла в евакуаційний потяг із Запоріжжя. Ксенія розповідає, що вона з дитиною їхала на валізі в забитому вагоні біля туалету.
ЕвакуаціяФото: Фото з особистого архіву Ксенії
“Вночі було дуже холодно і страшно. Ніхто не знав, чому ми весь час призупиняли рух. Провідники казали, щоб ми не включали геолокацію, бо нас можуть так відстежувати. Повне світломаскування. Екрани телефонів не вмикали, бо можемо себе видати. Коли ми вночі зупинилися посеред поля хтось сказав, що зараз буде обстріл. Зараз це здається дурницею, але тоді було дуже моторошно. Ми ще не знали, що таке війна. Люди на платформах били по вагонах, благали їх впустити, але впускати вже було нікуди”, – каже Ксенія.
Дрогобич: тут усі набагато більше посміхаються
Дрогобич родина Ксенії обрала не просто так: це рідне місто її мами, та і сама Ксенія тут народилась. А ще влітку 2022 року тут народився її син.
“В першу чергу ми згадали про Дрогобич, бо тільки тут ми змогли знайти собі прихисток на перший час”, – розповідає жінка
Ксенія каже, що дрогобичани значно відрізняються від мешканців Запоріжжя, бо набагато більше посміхаються.
“Я думаю це пов'язано з рівнем життя. В Запоріжжі дуже багато заводів і там працюють династії заводчан. Це не завжди гарна робота з гарним заробітком, тому люди загалом сумні. В Дрогобичі люди добріші, часто посміхаються та вітаються один з одним, а іноді, навіть, з незнайомими їм людьми”, – пояснює жінка.
Вона вважає, що українці, які розмовляють російською люблять Україну не менше, ніж українськомовні.
“Ми любимо свою країну, ми її обожнюємо, просто так історично склалось, що наші мами, бабусі і дідусі розмовляли російською, і мова нашого дитинства російська. Але ми вчимося говорити державною і ми це будемо робити й надалі, просто нам потрібен час”.
Незламність: як би не було складно, ми вистоїмо
Ксенія з родиною живе в гуртожитку, де часто немає світла, опалення і гарячої води. Волонтери привозять їжу. Ситуація складна, виснажує жінку.
Однак, попри труднощі життя у гуртожитку, саме тут Ксенія зустріла чимало прекрасних людей зі всієї України.
Віра в ЗСУ – ось, що допомагає жінці не здаватись попри все.
“Вони наше світле майбутнє! Наші хлопці та дівчата з фронту дають нам кожен день прокидатися, спокійно снідати та пити свою каву на вулиці. Віра у добрих волонтерів, які підтримують всіх переселенців, особливо тих, хто втратив своє житло. Віра в тил, людей, які підтримують економіку України. Наші люди незламні”, – каже Ксенія.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
