Окупанти руйнують українські міста, грабують та спалюють будинки. Понад два мільйони українців втратили своє житло через війну, - Львівські новини.
Редакція Дрогобич.City поспілкувалася з тими, кому більше немає куди повертатися після війни – чиє житло частково або повністю зруйноване. Ці люди поділилися з нами найціннішим: своїми спогадами про рідний дім, за яким дуже сумують і вірять, що якнайшвидше поїдуть його відбудовувати.
"Якби не діти – я б нікуди не поїхала. Я б лягла у дворі і лежала"
Історія переселенки Олени, яка зараз проживає у Дрогобичі. Її рідне місто Попасна в Луганській області окуповане з травня 2022 року.
"Я народилася та виросла в селищі біля Попасної. Провчилася там 9 класів, а вже 10-11 клас закінчувала в Попасній. Також я навчалася в Бахмуті. Але, де б я не була, мене завжди тягнуло в Попасну.
Попасна у мене асоціюється з липою. Влітку там всюди пахне цим цвітом. Я там знала кожен куточок, там були всі мої близькі та рідні люди. Я там заміж виходила, дітей народжувала. Це моє рідне місто. Я прожила там 23 роки. Мені було дуже добре в цьому місті.
Воно невелике, компактне, можна було легко добратися, куди потрібно. За останні роки Попасну чудово відбудували: нові дороги, у садочках, школах, лікарнях зробили ремонти. Я жила у Попасній з чоловіком та 4 дітьми у власному будинку, ми тримали господарство, я працювала у лікарні.
Коли почалося все в лютому, моя старша дочка, військова, казала виїжджати, бо буде страшно в місті. Але ми не планували назовсім їхати. 8 років нас бомбили, я думала знову побомблять трохи і перестануть.
Олена у своєму домі в ПопаснійФото: з власного архіву Олени
До третього березня я ще ходила на роботу, а четвертого вже ховалася в підвалі. Там було холодно, сиро, я переживала за дітей. Одного разу після бомбардування ми вийшли, дивимося, а сусідньої хати немає. Повністю. Стало страшно і ми вирішили виїхати.
Коли ми виходили з двору востаннє, я не думала, що не повернуся більше. Якби не діти, я б нікуди не поїхала. Я б у дворі лягла і лежала. Я не хотіла покидати дім, стільки сил туди вклала. Але потрібно було тікати. Заради дітей. Тому ми сіли на евакуаційний потяг без документів, без нічого, тоді сильно бомбили і було небезпечно щось забирати. Ми все залишили вдома.
З речей найбільше шкода фотографії, які вже не відновиш. Фото з моїм батьком, якого вже немає, з бабусею. Усі альбоми дітей із садочків, шкіл. Це все вже неможливо відновити. Також шкода тварин. Я не знаю, що з ними. Може окупанти їх забрали і поїли. Крім господарства там ще собака залишилася на прив’язі, а також кіт.
Ми цей будинок купили в 2010 році, взяли його на виплату на один рік. Ми дуже мріяли про такий дім, багато від чого відмовлялись, щоб зробити його таким, як ми хотіли.
Син Олени біля будинку в ПопаснійФото: з власного архіву Олени
Коли у 2014 році почалося неспокійне життя, ми тоді виїхали на пів року. Поки нас не було, з дому майже все винесли, був зруйнований дах. З цього часу ми в будинку дуже багато всього зробили: відремонтували дах, утеплили стіни, зробили капітальний ремонт, придбали нові меблі.
Ми жили у чудовому місці. Можна було пішки за 10 хвилин дійти до центру міста. Було дуже зручно. Біля нашого двору і маршрутки зупинялися, і вокзал близько, садочки, школи. У дворі в нас була велика альтанка, піч, гойдалки, пісочниця. Часто можна було почути сміх дітей біля нашого дому.
Будинок був великий. Мали багато планів. Я хотіла зробити з кухні вітальню, поставити туди стіл, а саму кухню перенести на веранду. А найулюбленішим місцем в будинку у мене була ванна кімната. Я мріяла про неї, у нас довгий час не вистачало грошей її зробити. А коли зробили, то вона вийшла саме такою, як я хотіла. Все було ідеально: кольори, деталі, стіни, плитка. А ще ми придбали пральну машинку автомат. Я була дуже рада.
З будинком у мене лише хороші спогади. У нас була традиція кожні вихідні влітку на подвір’ї смажити шашлики. Кожну суботу зранку ми поралися по господарству, а ввечері збиралися, варили кашу в казані, смажили м’ясо. Також дуже теплий спогад, що ми гуляли весілля дочки у дворі біля будинку. Двір великий, тож ми накрили столи і святкували там.
Фото зруйнованого дому надіслала мені сусідка. Вона жила навпроти нас, а в 2014 році з сім’єю виїхала в росію. Нещодавно вона відвідала Попасну, бо поки місто в окупації, можна легко приїхати туди з рф. Жінка приїхала, пофотографувала зруйновані будинки і всім сусідам відправила зі словами: "Дивіться, як Україна вчинила з вами".
Зруйнований будинок Олени через повномасштабне вторгнення рфФото: з власного архіву Олени
Вона прекрасно знає, хто стріляє і хто в цьому винен. Але вважає, що "от якби Зеленський здався, всі хати були б цілі".
З іншими сусідами у нас прекрасні стосунки. Багато з них хрещені моїх дітей, а я хрещена їхніх. Ми і зараз з ними спілкуємося. Вони теж всі виїхали, бо домівки зруйновані. Ми всі сподіваємося, що скоро повернемося додому і будемо все відбудовувати.
Мій дім – це моя душа. Ми там все робили своїми руками. На стінах усюди висіли фотографії: дочка у військовій формі, діти у вишиванках, віночках. Окупантів це дратує. Вони всі будинки грабують та спалюють. Так зробили і з нашим".
"Коли виїжджали було дуже боляче, але складалось враження, що я не прощаюсь"
Історія переселенки Анастасії, яка також проживає на даний час у Дрогобичі. Її рідне місто Маріуполь відважно оборонялося від російських окупантів від початку вторгнення до 20 травня – в цей день українські захисники вийшли з "Азовсталі".
"Для мене Маріуполь – це місто моря, де змішана грецька та українська культура, воно дихає творчістю, свободою. Це перлина Азовського моря.
До повномасштабного вторгнення я жила у Маріуполі та була шкільним вчителем, мала свій освітній центр, робила освітні проекти та фестивалі. Я там не просто жила, я його будувала для себе і для комфорту моєї дитини. У мене була робота, хобі. І все… Життя стерлося ластиком.
Анастасія на своєму подвір’ї в МаріуполіФото: з власного архіву Анастасії
Ми виїжджали з Маріуполя 24 лютого. У мене будинок на краю міста, о 4 ранку нас почали бомбити Градами, і одразу не стало світла. Тож я розбудила дитину та сказала їй, що почалася війна. Не було часу думати: їхати чи не їхати. Ми ховалися у підвалі й Гради лягали уже дуже близько.
Коли ми виїжджали було дуже боляче, але складалось враження, що я не прощаюсь. Після цього моє життя повністю змінилося. Я вийшла не на нуль, я вийшла на мінус. Я зрозуміла, що тепер у мене немає нічого, від слова зовсім.
У мене в Маріуполі був будинок. Його будував мій прадід своїми руками після Другої світової війни. Тоді будувалась вся вулиця. Прадід робив його для дітей і онуків. Давніше там жили майже всі члени родини, а це 11 людей. Я ж там жила з чоловіком, сином та мамою. Перед повномасштабним вторгненням ми якраз самостійно зробили ремонт в кімнаті сина. Він встиг пожити у ній лише кілька місяців.
Тепер наш дім зруйнований: дах обірвало, немає вікон та дверей. Фото нам надіслали ще в березні, зараз, ймовірно, ситуація ще гірша.
Я дуже сумую за своїм домом, за своєю кімнатою, бо це був мій власний простір. Сумую за сімейними обідами у дворі. Ми часто так збиралися. А ще я любила пити ранковий чай під черешнею, милуватися великим кущем калини, або босоніж виходити у двір. Це мої прекрасні спогади про дім.
У нашому домі залишилося багато цінного: альбоми з фотографіями, сувеніри, пам’ятні речі, бібліотека моя і сина, улюблені сукні. Також у Маріуполі залишилася керамічна тарілка від українського художника-кераміста Рустема Скібіна, улюблені парфуми, мамині ляльки, мої м‘які іграшки.
А ще там залишився наш кіт. Він шість місяців був у Маріуполі, на щастя, нам вдалося його евакуювати. Коли він приїхав, довелося його оперувати, зараз із ним вже все добре.
Я дуже хочу повернутися додому. Хочу, щоб у мене був свій дім, хочу жити на морі. Хочу відчувати атмосферу Маріуполя, пити ранковий чай на подвір’ї, снідати за столом у своєму дворі. Вірю, що згодом так і буде".
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
