Анастасія Пономарьова ілюстраторка та авторка освітніх проєктів, яка приїхала у Дрогобич із Маріуполя. Вона щиро сумує за домом, але не втрачає час у новому місті: увесь свій досвід намагається втілити у щось корисне для українців.
Анастасія проводить реабілітації для дітей за методиками, які створила з командою, а також малює ілюстрації для терапевтичних листівок з казками. До того ж вона створила декілька проєктів у підтримку Маріуполя та малює ілюстрації про місто.
У інтерв’ю для Дрогобич.city Анастасія Пономарьова розповіла про життя після переїзду, Маріуполь, свої проєкти та подальші плани.
Про виїзд із Маріуполя та нове життя в Дрогобичі
Анастасія Пономарьова в ДрогобичіФото: Анастасія Пономарьова
Ми виїжджали з Маріуполя 24 лютого. У мене будинок на краю міста, о 4 ранку нас почали бомбити Градами, одразу не стало світла. Тож, я розбудила дитину та сказала їй, що почалася війна. Не було часу думати: їхати чи не їхати. Ми ховалися у підвалі й Гради лягали уже дуже близько. Тому, ми виїхали в центр міста до подруги. Там до нас прийшла звістка, що вже взяли Мелітополь і ми зрозуміли, що Маріуполь буде в облозі. Ми вирішили з 24 на 25 лютого їхати з міста. Спочатку поїхали в Дніпро, якийсь час були там. Потім вирішили їхати на захід країни й випадково опинилися в Дрогобичі, бо дізналися, що є місце, де нас можуть прийняти.
Перші враження про Дрогобич, що це затишне, миле місто, хоча трошки замаленьке і заповільне для мене. Воно досить радісно прийняло. Я зустріла дуже багато людей, які були готові зробити все, щоб я почувалася, як вдома. Але, на жаль, я не можу сказати, що почуваюся вдома. Це не вдома. Проте люди докладали зусилля, тому гарні враження від Дрогобича в мене сформувалися через цих теплих людей. Я їм дуже вдячна.
Після виїзду з Маріуполя моє життя повністю змінилося. Я вийшла не на нуль, я вийшла на мінус. У мене немає нічого, від слова зовсім. Немає знайомих, немає друзів, немає житла, немає навіть виделок, постільної білизни, подушок. У мене в Маріуполі був будинок, який будував дід своїми руками, у мене було подвір’я, було моє море. У мене було місто, в якому я не просто жила, я його будувала для себе і для комфорту моєї дитини. У мене був освітній центр, робота, хобі. І все… Життя стерлося ластиком.
Зараз я живу в однокімнатній квартирі з п’ятьма людьми та собакою. І дуже сподіваюся, що скоро буде ще наш кіт, якого ми намагаємося врятувати з Маріуполя. Я дуже вдячна, що є хоча б де жити.
Про листівки та методики реабілітації для дітей
Все почалося з того, що я думала більше малювати не буду, але в Дніпрі випадково знайшла у рюкзаку два маркери та ескізи. У нас там було радіо, яке сповіщало про небезпеку і я під ці сповіщення почала знову малювати. Це для мене була така собі терапія.
Тоді у мене виникло бажання створити терапевтичні казки для дітей, але зробити це не книжкою, а листівками. Листівки це щось легке, те, що може завжди бути з тобою. З ними мені допомогла письменниця Галина Вдовиченко. Вона написала казочки, а я намалювала ілюстрації. Ми їх розповсюджували, кошти збирали серед небайдужих людей і назбирали на 12 тисяч листівок, які поїхали по всім куточкам України й за кордон в тому числі. Ще 12 тисяч листівок допоміг надрукувати та розповсюдити "Карітас Україна".
Коли ми приїхали у Дрогобич, я розуміла, що треба і тут щось робити для перемоги, адже у мене є великий досвід: у Маріуполі я проводила заходи для дітей, дуже багато освітніх фестивалів та культурних подій, мала освітній центр. Тому, вирішила шукати команду. Мені допомогли знайти психологів з Ізраїлю, Великобританії. Ми під ключ створили методики для реабілітації дітей. Їх можна просто брати, видруковувати та працювати, бо ми їх розповсюдили у вільний доступ. Ці методики допомагають дітям. Психологів мало, а кожну дитину треба повернути до стану "тут і зараз".
Анастасія Пономарьова на заняттях з дітьми в ДрогобичіФото: Анастасія Пономарьова
Зараз займатися дітьми це дуже важливо, бо їх треба повертати до мирного життя, вони мають його відчувати. Це треба робити через гру, через казку, через щось світле та яскраве. У мене теж є дитина, тому й заглибилась в цю тему. І ще, тому що в цій темі в мене був великий досвід із дітьми і я його сформувала у щось корисне. Я вирішила, якщо мій досвід важливий у Дрогобичі, місті, яке мене прийняло, то я готова його тут залишити.
Про проєкти в підтримку Маріуполя
У мене є ще два проєкти, наприклад "Місто, в яке потрібно повертатися". У цьому проєкті я малюю частини міста, які вже зруйновані, проте я малюю їх квітучими, такими, якими їх би хотіли бачити люди. Ці ілюстрації є у вільному доступі, кожен може їх собі видрукувати та використовувати, але якщо ці малюнки беруть для комерції, то прибуток із них іде або на допомогу дітям, або на ЗСУ. Я назвала цей проєкт "Місто, в яке варто повертатись" і я сподіваюсь, що колись воно так і буде.
Другий проєкт – це "Маріупольська мотанка". Це такий символ Маріуполя. Наприклад, червона нитка – це символ, який зв’язує теперішнє і майбутнє, зв’язує нас усіх маріупольців. Це те, що надає сили, що оберігає. Це перший малюнок у моєму житті, який мені приснився.
Є такий відомий маріупольський фотограф Євген Сосновський, він нещодавно вийшов з окупації. Він опублікував свій фотощоденник і дозволив використовувати мені свої фотографії. І я це інтегрувала в мотанки, вийшов такий маріупольський колорит.
Про спогади Маріуполя та мрії
Анастасія з сім’єю в МаріуполіФото: Анастасія Пономарьова
Зараз у мене така ж мрія, як і у всієї України. А ще я дуже хочу повернутися додому. Хочу, щоб у мене був свій будинок, хочу жити на морі. Хочу відчувати атмосферу Маріуполя, пити ранковий чай на подвір’ї, снідати за столом у своєму дворі. Хочу відчувати солений бриз, відвідувати знайомі рідні місця та їсти смачні чебуреки на набережній.
Анастасія в МаріуполіФото: Анастасія Пономарьова
Поки я нічого не планую. Я не розумію, що буде завтра, де я буду через місяць чи через пів року. У мене більше запитань, ніж відповідей, тому я живу теперішніми проєктами, намагаюсь зробити щось гарне та змінити світ тут і зараз.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
