2022 рік підходить до завершення, він був непростим для України. Ми багато чого переосмислили у всіх сенсах, зрозуміли нарешті хто є хто, почали цінувати своє, цікавитись ним, вивчати нашу історію, культуру, літературу, відкривати для себе щось нове.
Ми поговорили з дрогобичанами про те, що нового з історії, культури, мистецтва України вони дізналися у 2022 році, про те кого нового для себе відкрили, та чому раніше акцент був не на українському продукті.
Андрій Юркевич – актор, журналіст та радіоведучий
Цього року багато українського контенту з’явилось у медійному просторі. Це звісно не може не тішити. Проте контент змінився через війну. Багато заходів, зокрема театр, стендапи почали відбуватись у онлайн-режимі. Українська культура змогла адаптуватись під обставини: якщо людина не може прийти на виставу, то вона хоча б має можливість подивитись цю виставу онлайн. З’явились нові формати, дуже розвинувся документальний театр – люди розповідають свої свідчення, свої життєві історії і це переходить на сцену. Українська культура у воєнний час стала потужним способом донесення правди до людей.
Після повномасштабного вторгнення багато українців, по-перше, перейшли на українську. Коли ти переходиш, то звертаєшся до джерел, відповідно люди почали цікавитись своєю історією, культурою. До прикладу – гімн січових стрільців “Ой у лузі червона калина”. Він не те що став вірусним, він просто вибухнув.
Зазвичай пересічна людина не схильна до поступу, вона бере те, що лежить зверху. І коли заходиш у Ютюб, а там Дуді і тому подібне. Це власне і було тим верхом, і його брали, дивились коментували, репостили.
Як батько двох дітей скажу, що ще рік тому знайти просту казочку українською мовою було досить складно. А от зараз – справді дуже великий вибір цього. Генерація українського контенту зараз величезна, проте не остаточна, оскільки є ще ті, хто все ж ще дивиться росіян, але це відходить.
Український стендап – прекрасний тому приклад. Рік тому він майже повністю був російськомовним. Стендапери були українці, але розмовляли російською. Зараз знайти хоч одного російськомовного – нереально. Їх немає просто. Це свідчить про відхід від культури нашого сусіда.
Більшість року я був з військовими, тому говорити про якісь нові музичні відкриття складно. Але насправді дуже багато нових виконавців з’явились або ж відродились. Особисто для мене відкриття – Міша Крупін, KRUTЬ, на жаль, вона не виграла Нацвідбір Євробачення, але я впевнений у неї велике майбутнє. Ну звісно Kalush Orchestra заграв новими барвами після колаборації з польським репером Szpaku. Гурт LatexFauna і їхній хіт “CHERKASCHYNA” насправді дуже крутий.
Яна Коник – керівниця відділу туризму, промоції та креативних індустрій у Дрогобицькій міській раді
За цей рік, під час війни, великий акцент в українській культурі робився саме на історію, на власну ідентичність. Особливо це помітно у музичній культурі, у театрі, у художньому мистецтві.
У багатьох регіонах України, де був раніше поширений російськомовний контент, люди зараз зайняли чітку позицію. Зацікавленість в українській мові, культурі масово зросла.
Перед українцями насправді постало дуже багато питань, і всі відповіді ми можемо знайти лише в нашій історії. Чому? Навіщо? Як росія так вчинила? Багато хто не розумів історичний контекст, а керувався міфом про братні народи. Культура і стала тим способом донесення історичної правди до людей.
Якщо взяти історію українського шоуринку, то, щоб бути відомими, популярними, щоб заробляти створювався російськомовний контент – він поширювався серед країн СНД, відбувались гастролі по росії. Це вважалось крутіше і приносило більший прибуток, оскільки в той час українська вважалась меншовартісною.
Після Помаранчевої Революції, після Революції Гідності ситуація почала змінюватись, український продукт ставав дедалі популярнішим, різноманітнішим. Якщо ти хотів слухати українську музику, читати книги українською, то знайти те, що тобі подобається, ставало все легше. Проте кожен робив свій вибір, і, звісно, були ті, хто продовжував споживати російський контент. Цього року вже вибору по суті не залишилось, всі перейшли на наш продукт. Ті, хто раніше, ним не цікавився, тепер надолужують втрачене і дізнаються скільки реально всього цікавого та якісного ми створюємо і розвиваємо.
Натомість зараз з’являється дуже багато молодих і перспективних виконавців. Вони можливо ще не настільки відомі, проте їм дали чим дихати у нашому культурному просторі. Загалом повномасштабне вторгнення росії цього року повністю змінило правила гри в українській культурі.
Я для себе переосмислила багатьох українських класиків. Найбанальніше – Шевченко. Я його вивчила у школі, університеті, і більше не вникала. А після вторгнення, коли почалось життя у новій реальності, я зрозуміла його. Раніше мені здавалося, що він у своїй творчості моментами нагнітає, а зараз розумію, що він просто виливав свою душу на папір.
Марія Головкевич – громадська діячка, волонтерка, керівниця волонтерської групи “Дрогобич – Захід”, депутатка Дрогобицької районної ради
Цьогоріч я відкрила для себе пісенний і поетичний літопис війни. Поезії і пісень є стільки, як було в часи УПА. Чесно кажучи, на деяких наших виконавців я була зла, бо вони замість того щоб одягти камуфляж, поїхали за кордон. Проте звідти вони надсилають в Україну великі гроші. Відповідно, ми маємо озброєння, амуніцію, медицину, ми маємо зв’язок, правду про Україну, про те, що зараз тут відбувається. Це є культура, яка бореться, і це надзвичайно важливо. Крім того, безпосередньо дрогобичани долучаються до промоції нескореної України в світі: ансамбль “Верховина” – яскравий тому приклад.
В тому, що до повномасштабного вторгнення наш культурний простір був насичений продуктом росіян є вина кожного з нас. Шістдесятники чомусь не скорились, Андрей Шептицький чомусь не скорився, Кирило Осьмак чомусь не скорився, Василь Стус…, а ми вирішили, що нам вже достатньо всього, що ми хочемо спокою. Людина попри все не може весь час бути в боротьбі, тому звинувачувати когось, якщо ти сам не віддався боротьбі повністю не можна. Винний кожен з нас.
З одного боку ми є першопричиною російського засилля в нашій культурі, а з іншого боку – російська пропаганда. Вона проникала в душі, в гени, у флюїди. Ми толерували це все, слухали “Тополиний пух, жара, июль”. Як у нас було: 50% української музики, до 40% - російської, а решта іноземна. Ну це ж ненормально. В українському ефірі має звучати українська музика, мають бути українські ведучі і має бути український дух. Віримо, що через певний період Україна і заспіває і заговорить українською мовою.
У мене на дверях висить такий плакатик “У нас розмовляють українською”. Більшість, коли приходила сюди, то казала “Добрий дєнь”, а коли йшли, то твердо промовляли “Дякуємо. До побачення”. Я переконана, що все залежить від нас, ми не повинні толерувати це рускоязичне паскудство. Ми маємо показати свою позицію: мова – це ідентифікатор нації. І ми маємо возвеличувати своє – нашу культуру, вона велична і настільки глибока! Такої культури немає більше ніде в світі.
За цей рік змінилося бачення суті і наповнення культури. Якщо раніше була тенденція до утисків української музики, до утисків видавництв, до нівелювання українського слова, то зараз ми зрозуміли, що культура це голуб миру, голуб перемоги, культура – це фундамент, на якому будується нація, це наш мотиватор у боротьбі.
Я дуже давно спостерігаю за Софією Фединою. Я її поважаю, вона з часів українського відродження, ще бувши маленькою дівчинкою, знала масу національних пісень, ними пропагувала Україну. Антін Мухарський – людина, яка багато вкладається в розвиток нашої культури, гурт “Кулі”. Крім того, маємо наших дрогобицьких митців – Ліля Кобільник.
Пісня насправді так само бореться, як і слово, як і танк, як і Himars.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
