Анонс фестивалю лемківської культури “Лемківська ватра — Дрогобиччина” у селі Воля Якубова побачила за два тижні до події на одному з місцевих Telegram-каналів. Була неабияк здивована, адже не думала, що на Дрогобиччині таке можна буде зустріти (а таки можна — це було вперше). А ще дужче хотіла відвідати цей фестиваль, щоб пізнати свою культуру. Зокрема, культуру мого прадідуся по татовій лінії, який був лемком.
Запланувавши в календарик подію, скасувала на неділю, 6 жовтня, всі зустрічі. Планувала поїхати удвох із коханим, однак компанію склали подруги.
За декілька днів до фестивалю побачила анонс у Telegram-каналі “Куди піти? Дрогобич”, що на охочих відвідати подію о 11:00 чекатимуть два автобуси біля пам'ятника Тарасу Шевченку у Дрогобичі. А о 19:00 буде виїзд з Волі Якубової до Дрогобича. Проїзд безоплатний.
Ця інформація значно полегшила життя, адже знайти розклад автобусів на дрогобицькій автостанції нереально. Тим паче, якби добиралася на фестиваль автобусом, слід було врахувати й те, що це неділя. Тож це справжній квест. Певно, легше би було велосипедом дібратися, аніж автобусом (міркувала й про це). Звісно, розглядала й варіант із таксі.
Неділя видалася холодною і хмарною. Про всяк випадок узяли зі собою парасолі, але, на щастя, вони не знадобилися. На локацію прибігли вчасно, ще п'ятнадцять хвилин мали в запасі, однак чомусь переймалася, що не встигнемо на автобус. Як стало зрозуміло згодом, могли не поспішати, бо автобусів ще не було довго (десь із двадцять хвилин), допоки хтось кудись не почав телефонувати. Здалося, що вони взагалі могли не з'явитися, якби люд не зарухався. Добре, що не було дощу, бо тоді вже нікуди не захотілося б їхати.
Два автобуси були повністю заповнені охочими відвідати “Лемківську ватру — Дрогобиччина”. До Волі Якубової їхали десь із пів години. Паралельно слідкувала за дорогою, шукаючи автобусні зупинки про всяк випадок.
На локацію приїхали перед дванадцятою і виявилося, що початок фестивалю о першій. Хоч до того писало, що “Лемківська ватра — Дрогобиччина” розпочнеться о дванадцятій. Оскільки підготовка до події ще тривала, то з подругами вирішили прогулятися територією відпочинкового комплексу Козацька Слобода “Раковець”.
Тут була вперше і місце доволі непогане, розташоване серед лісу. Є невеличкі озера, чимало гарних локацій і цікавих атракціонів (мотузковий парк, тюбінг тощо). Спершу подалися на гору до “Гойдалки щастя” і, зробивши вдосталь знімків, побували на острівці, до якого вів “Міст закоханих”. Ця локація найдужче захопила своєю осінньою атмосферою: на невеличку дерев'яну стежку опадало жовтогаряче листя та жолуді з дерев навколо.
Острівець з осінньою атмосферою
А ще поряд був звіринець — там побачили диких кабанів та оленів. Правда, біля вольєрів було ще те болото.
Відвідали й звіринець
Повернувшись до озера — місця проведення фестивалю, зауважили, що на території відпочинкового комплексу немає мережі. Тоді стали роздивлятися вернісажі композицій на лемківську та осінню тематики, фотозони від Центру культури та мистецтв “Каменяр” і філіалу Рихтицької художньої школи. А ще був фіакр — ну хоч десь його побачила наживо.
Відкриття фестивалю “Лемківська ватра — Дрогобиччина” розпочалося з молебню та вшанували лемків, які постраждали під час переселень у 1946-1951 роках.
Затим на сцені виступали ансамблі й хори, які співали лемківські народні пісні. Зокрема, Народний ансамбль народної музики “Джерела Карпат” Народного дому ім. І. Франка, Жіночий вокальний ансамбль “Коліжаночки”, Народний хор “Лемківська студенка” Бориславського міського Палацу культури тощо.
Флаєр із програмою фестивалю та народними лемківськими піснями
Запрошеною гостею була співачка Софія Федина, членкиня Президії Світової федерації українських лемківських об'єднань. Вона також виконала декілька пісень.
Багато людей було в українському національному вбранні — відвідувачі були у вишиванках, дехто з жінок мав хустки поверх пальта, а з прикрас — силянки, зґарди та коралі. Учасники ансамблів і хорів були в національних строях.
Паралельно з виступами відбувався благодійний ярмарок. Можна було придбати українські крафтові вироби: традиційні прикраси, шарфи й накидки ручної роботи, гачковані іграшки, книги тощо. Натрапила й на майстриню сіноплетіння Галину Кудлак (Данило), жінка продавала вироби із соломи (ляльки-мотанки з травою, вінки і дідухи). У неї придбала ляльку-мотанку з чебрецем — травою кохання.
Лялька-мотанка з чебрецем
Звісно, були й смаколики — пляцки, пиріжки та канапки на лемківських заквасках. Ще спробувала киселицю — суп з вівсяного борошна чи крупи. І дуже смакували пляцки — обожнюю їх. І оси теж.
Пляцки та киселиця
Згодом із подругами обідали лемківським бігусом — стравою з капусти та м'яса, а також пили гірський чай. Бігус варили під час фестивалю у казані на багатті. Страва виявилася ситною.
Бігус та гірський чай
Не менш цікавими були й експонати Музею історії телефонів. Можна було не лише сфотографуватися з декількома старими телефонами, а й подзвонити до рідних (що ми й зробили). А це неабиякий досвід і враження.
Експонати Музею історії телефонів
Поряд натрапили на майстер-клас із вишивки лемківських лейбиків. Майстриня Люба показувала нам із подругою як вишити гладдю листочок і розповідала, що збереглося мало зразків цього одягу, тож відтворювати узори вишивок важкувато.
Трішки далі майстриня Оксана Рудавська проводила майстер-клас із хусткування за лемківським звичаєм. Біля неї виникла черга: чимало жінок і дівчат хотіли спробувати на собі традиційну хустку, та й поспостерігати за зав'язуванням.
На фестивалі пані Оксана презентувала й свою колекцію хусток із різних регіонів України, тож можна було вибрати з того, який до вподоби. Ще майстриня детально розповідала про головний убір і процес, хусткуючи жінку.
Колекція хусток Оксани Рудавської з різних регіонів України
Моя подруга Наталія Яблінська мала зелену бойківську хустку, а мені ж закортіло пізнати традиційну лемківську. Окрім самої білої хустки, я ще мала баршанок — оксамитову стрічку, яка є ознакою вірності заміжньої жінки.
На “Лемківській ватрі — Дрогобиччина” зустріла Віталію Олійник, майстриню бісероплетіння з Нагуєвич. Жінка веде свій блог в Instagram про етностиль. Побачивши її на фестивалі, була вражена етновбранням: біла сорочка та спідниця, а на шиї зелена криза — лемківська силянка. (Ура, побачила лемківську кризу на фестивалі лемківської культури!) Цікаво те, що ця жінка так одягається повсякденно, а не витягає традиційний одяг на свята, як зазвичай робить більшість.
Ще невимовно хотіла потрапити на майстер-клас майстрині Оксани Сокол. Вона займається лемківською вибійкою — технікою декорування одягу, яка полягає у нанесенні орнаментів на тканину за допомогою спеціальних різьблених дощок. З подругами довго шукали локацію пані Оксани, але так і не знайшли.
Через виступи багатьох ансамблів і хорів, програма фестивалю дещо змістилася. Лемківську ватру повинні були запалити о 15:00, однак це зробили аж через годину.
Паралельно з фестивалем відбулося відкриття музею національного етносу “Український хутір”. Чекаючи на ватру, ми з подругами подалися туди. Музей знаходиться на горі. Тут відтворили давнє обійстя: дерев'яну карпатську хату, кузню й предмети побуту. На відкритті частували карпатськими стравами.
На фестиваль ми повернулися вчасно й застали запалення лемківської ватри. Цей процес заворожував і був навіть дещо інтимним. Затим біля ватри відбулися лемківські читання — учні декламували вірші поетів з Лемківщини (зокрема, Богдана Тихого, Василя Качмарського).
Лемківська ватра
Виявляється, лемківська говірка доволі цікава й зрозуміти її не важко.
На жаль, уже на читаннях під'їхало таксі й ми подалися назад до Дрогобича, адже подруги ще мали справи. Поїздка з Волі Якубової до Дрогобича обійшла щось у 250 гривень. Мені кортіло залишитися до кінця фестивалю, щоб побути на виступі Київського військового гурту “Оркестр 59” й таки потрапити на майстер-клас із лемківської вибійки. Але я все ж переймалася за доїзд опісля (хоч обіцяли, що назад забезе автобус).
Загалом, мені сподобався фестиваль лемківської культури “Лемківська ватра — Дрогобиччина”, який відбувався вперше на Дрогобиччині, але могло бути краще. Так, я побачила кризу, хустку і лейбик, скуштувала киселицю й бігус. Утім, лемківська культура — це щось більше. Звісно, ці речі стали справжнім відкриттям, але я очікувала чогось більшого. Наприклад, спілкування лемками або учасниками Дрогобицького міського товариства “Лемківщина”. Можливо, щось таке й було, але я це пропустила.
Осіння композиція
Що ж лемківську культуру трохи пізнала, проте мені й надалі слід її досліджувати.
