Найгірше відчуття, коли ти не контролюєш ситуацію. Й ніхто не контролює. Відчуття хаосу, у який ти пірнаєш з головою. Й не знаєш, де випірнеш. Це буде довга розповідь про лютий 2022 року. А може трохи й раніше. Це історія однієї з евакуацій з Гуляйполя до Дрогобича, майже через всю Україну. Історія одного рішення, яку час розповісти тут, у місті, де живу з березня.
“Написала відверто, що мені страшно”
Відчуття неконтрольованості вперше та тимчасово було у 2014 році, коли у нас нахабно відібрали Крим. Знаємо ми вже “ціну” всім тим “референдумам”. Й коли особина, яку на той момент я вважала політиком, сказала “А мы посмотрим, будут ли они стрелять своих людей, женщин, детей, за которыми мы будем стоять. Не перед, а за ними” (і російські окупанти виставили поперед себе наших людей і так захоплювали важливі об'єкти) було зрозуміло, що ми маємо справу з безпринципними терористами.
А до 2022 року було зрозуміло, що там країна безпринципових терористів, де квітне нацизм, або рашизм — влучна назва, яку отримало це явище.
Наслідки одного з обстрілів міста Фото: ua.korrespondent.net
Мені часто снилось, що над Гуляйполем летять гради. Свистять і вибухають. Те, що висаджується ворожий російський десант, те, що падають фосфорні бомби. І так декілька років поспіль.
Вже у листопаді 2021 року, коли нас неодноразово попереджали про неминуче, мене почало тригерити досить сильно. У 20-х числах лютого я скинула знайомому відео атаки на один з населених пунктів не окупованої території й написала відверто, що мені страшно. Він зазначив, що “воєнні вікна закриваються один за одним й такого у нас не буде”. Він хотів у це вірити та я також.
“Лілляяя, прокидайся, почалося”
Усі хотіли вірити, що росія таки не нападе. У пам'яті спливали розповіді військових про Сирію, про те, як діти вмирали буквально від кишкової інфекції, бо не мали антибіотиків. Це було страшно. Я почала дивитись відео про те, як поводити себе при обстрілах, розсилала те відео знайомим. Сидячи з річною дитиною, відправляла чоловіка скуповувати крупи й консерви, знімати готівку. Він говорив, що ніхто навіть не готується до такого розвитку подій з його колег та знайомих. Я готувалась. Складала документи (як виявилось не всі) та речі. Я чекала 23 лютого, бо ж росіяни повернуті на цих всіх датах та символізмі. Їхня слабка сторона, до речі.
Останнє мирне фото, 18 лютого
24 лютого вранці мене розбудив телефонний дзвінок знайомої: “Ліля, почалося”. Я відкрила телеграм й всі новинні канали рясніли знаками оклику. Ранок почався з того, що спакувала всі евакуаційні рюкзаки й сумку про всяк випадок.
У ті дні ми з чоловіком читала новини, як маніяки. Наче то є кисень. Усі. Читали й (тут має бути нецензурне слово). Перша моя думка була про знайому з Маріуполя. Це так дивно, як небезпека відкриває турботу про інших людей. Додзвонитись не вийшло й згодом вона набрала мене сама: “Ліля, у нас така світлодискотека, тобі важко уявити. Ми зібрались за годину, ми їдемо у Гуляйполе”. Я видихнула. Далі на зв'язку був Київ.
“Я сиджу у метро. Воно працює, як укриття”, — написала мені знайома.
“Слухай, я тут дивилась відео. Евакуюватись треба до того, як російські танки зайдуть у місто. Бо потім це небезпечно. Вирішуй прямо зараз”, — шлю у відповідь голосове повідомлення.
“А ти що, як ти”, — питала вона чи не щодня.
У Гуляйполі таки була загроза руху ворожої техніки, але ми все сиділи вдома.
“Ви не бачите, що край вулиці танки?”
Спочатку був Мелітополь, потім Токмак, потім Пологи. Через бойові дії пошкодили якусь підстанцію, чи то вежу. Світло зникало, а слідом за ним планомірно зникав зв'язок.
Періодично бігали у підвал не нашого будинку при повітряних тривогах. Повертались у темряві. От знаєте, темрява, яка у підвалі. Отака була й на вулиці.
Другого березня це світло зникло остаточно. Чоловік переконував, що наші тут дадуть окупантам “жару”. Третього березня нас з дому забрав знайомий на авто, який вказував на край вулиці й дорікав: “Ви що, не бачите, що там танки”.
“Так то ж наші”, — відповідала я.
Четвертого березня ми ночували вдома, всю ніч щось літало й гепало, а вранці ще й кулеметні черги було чути. От тоді ми дійсно злякались, схопили наплічники, дітей і гайда до підвалу, де провели три дні. Два ворожі танки дійсно зайшли у місто, але їх швидко розібрали наші ЗСУ.
Танк, який розібрали ЗСУФото: Укрінформ
Віра у ЗСУ була й лишається для мене на одному рівні з “Отче наш”. Це єдиний шанс у хаосі, коли “любі родичі” шлють з Донецька прокремлівську пропаганду (і йдуть слідом за російським воєнним кораблем), коли немає зв'язку й ти не знаєш, що відбувається. Тут головне - не втратити здоровий глузд і не піддатись ворожій брехні.
“От до евакуації здається, що для тебе важливе одне, а після — виявляється, що інше”
А знаєте, чого я боялась? Що російські окупанти таки зайдуть у місто, і заради забави просто нас вб'ють. Інформації не було ні про Бучу, ні про Маріуполь, ні про Ірпінь. Це просто на рівні відчуттів. А одні люди навіть не відгукнулись зі сховища на звернення російською, думали, що то чужинці.
От за таких воєнних умов медичну допомогу отримати неможливо, зв'язку також немає. То просто ніби відрізана від цивілізації територія: без води, світла, тепла, зв'язку, неможливістю спокійно пройтись вулицею, з пожежами та вибухами. Ось таке воно — обличчя “русского мира”.
Ми думали, це триватиме три дні, але окупантів дійсно було забагато. Під час історії з хворобою однорічного сина, я забрала його з температурою додому, увімкнула угоп, впускаючи життєдайне тепло у світле приміщення й вирішила, що для моїх дітей досить вибухів.
Ще вранці випадково дізналась про евакуацію, розпитала одного з військових, чи точно то наші волонтери, чи можна їм довіряти, куди везуть й евакуювалися у Запоріжжя.
Дитячі малюнки у пункті прихистку переселенців
От до евакуації здається, що для тебе важливе одне, а після — виявляється, що інше. Що варто брати найдорожчий одяг, фото та техніку, а інший одяг і так знайдеться й це не буде проблемою.
У Запоріжжі нас прийняв любо один з місцевих хостелів, виділили окремий номер люкс й дозволили жити, скільки потрібно. На прощання ми обійнялись з тими, хто майже шість днів опікувався нами. Певно, я вперше плакала. Потім був шлях у Дніпро, де абсолютно незнайомі люди провели нас у метро до потрібної станції та запрошували до себе на гостину, лишивши номер телефону, прийняти душ та випити чай. Потім ми рушили у Дрогобич евакуаційним, але вже не переповненим потягом.
“Мій другий дім”
“Ой, Ліля, це ж Захід України. Там не такі люди, як тут. І житло дороге. Ти певна у своєму рішенні”, — питала знайома.
Я знала, про житло. У нас була та сама ситуація у 2014 — 2015 році, коли одні безплатно переселенців приймали, інші — вартість оренди вдвічі підіймали. Але я знала одне, що їду у місто своєї країни, де люди зі схожими поглядами, а мої діти бачитимуть наш рідний прапор і чутимуть нашу мову. От за стресових умов було важливе саме це. Ну й безпечні умови, звісно.
Гуляйполе навесніФото: https://decentralization.gov.ua
Гуляйполе залишається лінією фронту й досі. Там і досі живуть найстійкіші й ті, хто не зміг евакуюватись. А Дрогобич став другим домом, близьким по духу. З такими ж людьми, як і на сході, з тими ж типажами характерів.
Напис, який набуває інших сенсів при евакуації
Дрогобич став містом, де можна сказати наша родина знайшла прихисток, розуміння й чудову родину. Якби хтось сказав, що насправді ми родичі, просто не знали про це, я б не здивувалась. Чи відчуваю себе зараз переселенкою? Ні. Хоча й досі докуповую, то посуд, то ковдри, то іграшки дітям.
На цьому шлях однієї евакуації завершено. Прогнози на майбутнє складаються більш оптимістичні, ніж у лютому — вистоїмо, бо ж ми українці.
