У Дрогобич переїхало майже чотири тисячі переселенців. Це жителі тих українських міст, де тривають активні бої, або ж тих, що перебувають під тимчасовою окупацією. Редакція Дрогобич.City зібрала три історії переселенців, які переїхали у Дрогобич, аби дізнатися, як їм живеться у місті.
Світлана, місто Пологи Запорізької області: «Російські танки, їдучі вулицями, стріляли у домівки, де бачили хоч якесь освітлення»
Фото: Пологівські новини ПІК
Наше пекло розпочалось 2 березня. Тоді почався наступ на Пологи, через бойові дії місто лишилось без електропостачання і зв’язку. Зазначу одразу, сирени ми не чули з початку бойових дій, у разі небезпеки гули теплотяги. А потім у місто зайшла ворожа техніка… Я місці руху ворожої техніки не була, але знайомі розповідали, що російські танки, їдучі вулицями, стріляли у домівки, де бачили хоч якесь освітлення. Ось для чого потрібно світломаскування. Одна жінка намагалась перебігти дорогу й потрапила під ворожу військову техніку. Їй відірвало ноги…
Обстріли в ПологахФото: Пологівські новини ПІК
2, 3 й 4 березня ми при початку обстрілів спускались у підвал. Його вже облаштували для перебування. Виглядало це так: чоловіки чергували на вулиці. Коли чули обстріли, гупали у двері, ми, жінки та діти, спускались у підвал. У ті дні навіть не роздягались, так і були весь час у верхньому одязі.
У чому були, у тому ми й заскочили в авто. У автівці їхали: троє дорослих та троє дітей, окрім водія. Наш шлях не назвати легким. До речі, рухаючись повз блокпости, не можна вести відеозйомку і треба сховати телефон. Дорогу обстрілювали, ми хвилювались, щоб не влучило в авто.
Фото: Пологівські новини ПІК
Дорогою ми шукали заправку з дизпаливом, адже заправитись фактично не було де. Щоб мати змогу заправлятись в дорозі, робили чималий гак, адже виїхали аж в Івано-Франківській області.
Дрогобич – гарне місто і тут привітні люди. Нас вже знають на місцевому ринку, куди часто заходимо за продуктами. Ми оформились, як переселенці, але не задля гуманітарки. Сподіваємось, що влада розгляне механізм компенсації комунальних послуг тим людям, які приймають переселенців. Бо нас багато приїхало й комунальні платежі для нашого родича будуть занадто великими.
Хвилюємося за наші Пологи. Там є замінована територія, у місто не доїжджає гуманітарка, люди без зв’язку з навколишнім світом. Дуже сподіваюсь, що місто скоро звільнять від ворожої окупації та вціліє важлива інфраструктура і нам буде куди повернутись.
Ліза, студентка з Києва: «Мені доводилось навіть ночувати у вагоні метрополітену, адже думки про можливий ракетний чи авіаудар не давали спокою»
Фото: Reuters
Війна…. жахіття, яке сколихнуло нашу країну 24 лютого о 5-їй ранку. Я прокинулась від дзвінка своєї подруги, яка повідомила про початок цієї так званої «спецоперації». На той момент я перебувала в Києві й, відчинивши вікно, почула страшні вибухи, які лунали зі сторони аеропорту «Бориспіль». Зберігаючи спокій, відразу зібрала речі, мінімальний запас продуктів та зі сльозами на очах безперестанку читала новини.
Фото: ДСНС
Протягом наступних трьох днів у столиці постійно лунали сирени, які змушували миттєво реагувати та бігти в укриття (у моєму випадку це була станція метро поряд із будинком). Мені доводилось навіть ночувати у вагоні метрополітену, адже думки про можливий ракетний чи авіаудар не давали спокою. Через 3 дні я вирішила, що мені морально складно залишатись в Києві і я треба їхати на Захід України, до міста Дрогобич, що на Львівщині.
Добиралась на безкоштовному евакуаційному поїзді.
У Львові мене прихистили дуже добрі люди Юлія та Анатолій. Вони нагодували мене і дали можливість переночувати. На ранок я вирушила до Дрогобича, де мене зустрів мій дядько Василь. Здавалося б, усе найстрашніше позаду, але, на жаль, ні.
Моя родина проживає в маленькому містечку Пологи, що в Запорізькій області. Зранку 2-го березня я повністю втратила з ними зв’язок і не могла зрозуміти, в чому ж справа. Думки, звісно ж, були не досить позитивні. З новин я дізналась, що поряд із моїм містом почались страшні бої та окупанти почали захоплювати сусідні міста та села.
Через бойові дії у Пологах окрім зв’язку пропало світло та вода. Протягом наступних трьох днів я не знала, де мої рідні й що з ними, а з новин розуміла, що ворог підступає все ближче. Зранку 5-го березня пролунав дзвінок від тата, який повідомив, що вони виїхали з Поліг й прямують у Дрогобич. На блок-пості їх попередили, що обов’язково треба зняти відеореєстратор з машини, а також не тримати в руках телефон.
Дорога до Запоріжжя була небезпечною. Між Оріховим та Комишувахою вони попали під ворожий обстріл і, дякуючи Богові, залишись цілими та неушкодженими. У Запоріжжі забрали мою тітку з 3-ма дітьми й вирушили у далеку дорогу. Їхали двома машинами. Траса була переповнена, тисячі машин рухались в бік західної України, тому до Дрогобича моя родина добиралась цілих 3 дні. Дуже серйозною проблемою виявилась відсутність палива на заправках і довелось звернути в інший напрям, аби знайти бензин. Загалом, дорога була довготривалою та складною.
Він подбав про комфорт і затишок кожного з нас. Зараз нас 10 людей в трикімнатній квартирі. Інколи буває складно, але ми усвідомлюємо, що тут більш-менш безпечно та й взагалі переживати ці складні часи усім разом набагато легше, ніж поодинці. Ми потрошку освоюємось та вивчаємо місто.
Що стосується Поліг, то, на превеликий жаль, на цей час вони окуповані. Час від часу там ведуться обстріли, частина міста вже зруйнована, багато знайомих загинуло. Ворог зупинився в нас і «хазяйнує» на повну. Наша родина продовжує молитися за Україну, за своє рідне містечко та очікує якнайскорішого закінчення цього жахіття й повернення до звичного буденного життя.
Лілія Пузанова, Гуляйполе Запорізька область: «З ліхтариком від запальнички, який затиснула в зубах, брудними руками у темному підвалі колотила дитині смекту. Це був незабутній досвід»
Обстріли у Гуляйполі
Коли почалась війна мені зателефонувала знайома. Говорить, збери речі на випадок евакуації. Але евакуації одразу не сталось. У нас періодично звучала повітряна тривога й ми з чоловіком випрацювали вже власний рекорд зі збору дітей та пробіжки до найближчого сховища. Він займав 10 хвилин. Переховувались у підвалі, які обладнав колега чоловіка, бо свого не мали.
А потім вже наблизився фронт і до сусіднього міста Пологи, яке є районним центром Пологівського району, зайшли окупаційні війська. Через бої у Запорізькій області було знеструмлено понад 12 тисяч абонентів Гуляйпільських електромереж. Ми сиділи без світла, зв’язку й, відповідно, води.
Обстріли у Гуляйполі
4 березня почались бої десь неподалік, бо ми чули вибухи й кулеметні черги. Як ми бігли до того сховища з дитячим візочком, у якому сидів однорічний син, та з шестирічною донькою до підвалу, не передати.
Орки розбили багато об’єктів, одному підприємцю дісталось найбільше – у нього в один день згоріло кафе, снарядами розбило ритуальні послуги. З підвалу обстріли звучали так, ніби над землею вирувала буря.
А потім син підхопив якусь кишкову інфекцію й нам ніхто не міг допомогти. Ми викликаємо швидку, ловлячи рештки зв’язку, а нам говорять, що не можуть до нас приїхати, бо у місті війна. Правдами-неправдами добрались до лікарні. А там ні світла, ні води, ні ліків. Нас поселили у бомбосховище, де жили люди. І я з ліхтариком від запальнички, який затиснула в зубах, брудними руками колотила дитині смекту. Це був незабутній досвід.
Обстріли у ГуляйполіФото: Фото місцевих жителів
Дякувати лікарям та фармацевтці, яка вранці відчинила нам аптеку, я купила синові деякі ліки. Аптеки у місті були, зрозуміло, зачинені. Наступного ранку пішла в дім і мені вже було байдуже на обстріли. Через годину евакуювалась з двома дітьми в нікуди.
Рішення евакуюватись погодила максимально швидко, за 20 хвилин вже була зібрана.
Дорогою збивала малому температуру. Хто має малих дітей, обов’язково подбайте про термос чи термочашку (не зі скла), на такі мандрівні випадки це потрібна річ.
Спочатку ми зупинились у Запоріжжі. Першу ніч у Запоріжжі син мав 39,5 кожних три години. А потім допомогла сестра, ми потрапили до лікаря, придбали потрібний антибіотик і все налагодилось. Далі рушили до Дніпра, знайшли де приймають переселенців, долікували дитину й поїхали у Дрогобич.
Нам пощастило, бо у потязі їхали ми з комфортом та навіть ходили пити каву. Сім людей в купе, з яких четверо дітей, це, можна сказати, з комфортом. Бо знайомі матусі, які евакуювались раніше, розповідали про інші умови: 200 людей у вагоні, сумки у проході та непрацюючі туалети. Нас дуже гарно прийняли у Дрогобичі, дякувати моїй знайомій Наталії, яка тимчасово влаштувала нас у своїх знайомих, чудової родини Ольги та Сергія.
Ми так сподівались, що до Гуляйполя не дійдуть бої. Ми були такі впевнені в тому, що бої будуть десь за містом, а не в ньому. Навіть, коли три дні не було світла, ми безпечно жили у місті, купували продукти на випадок перебоїв з постачанням й вірили, що воно якось минеться. Страшно стало тоді, коли половина людей, що сиділи у підвалі тієї ж багатоповерхівки, що й ми, евакуювались одразу після обстрілів, бо мали власний транспорт. А ми ще лишались, бо не мали авто.
Орки розбили храм (московського патріархату)
Я не знаю, що буде з моїм містечком, яке мужньо тримає оборону та вже понад 2 тижні без води та світла, під постійними обстрілами. Я безмежно вдячна волонтерам, які усюди приймали нас так, ніби ми їхні найкращі друзі. Навіть не знаю, як словами передати цей всесвіт піклування та добра, який нам подарували. Вдячна нашим ЗСУ, які, направду, досить дбайливі, постійно попереджали про небезпеку та піклувались про нас, цивільних. Географічно Гуляйполе – бажана позиція для орків й вони постійно атакують моє місто. Гуляйпільці гарні господарі, вони стовідсотково відбудують своє місто. Головне, щоб всіх загарбників витравили з нашої землі, нашої країни.
