Дрогобич із давніх часів був одним із ключових центрів солеваріння на території сучасної України. Уже в XI столітті соляні промисли на Прикарпатті (серед яких ймовірно був і Дрогобич) мали стратегічне значення для Київської Русі, а в XIV столітті дрогобицька сіль експортувалася до Польщі, Литви.
Дрогобицька солеварня за час свого існування пережила численні історичні зміни, але зберегла автентичну технологію випарювання. Сьогодні це найстаріше підприємство України, яке постійно діє, а його сіль вирізняється чистотою та відсутністю мікропластику.
Інформація та історичні факти були надані дрогобицьким істориком Назарієм Юрчишиним, автором міні книги “Дрогобицька солеварня”.
Перші згадки про солеваріння у Дрогобичі
Дрогобич із давніх-давен був відомий як один із головних центрів солеваріння на території сучасної України. Саме соляні джерела, що виходили на поверхню на північних схилах Карпат, стали основою економічного розвитку міста. Поклади солі простягалися широкою смугою від Добромиля і Старої Солі через Дрогобич, Болехів, Долину, Калуш до Делятина та далі, забезпечуючи регіон важливим стратегічним ресурсом.
Як зазначає історик Назарій Юрчишин, перші письмові згадки про сіль у цьому регіоні можна знайти в Києво-Печерському патерику 13 століття. У ньому згадується, що у 1096 році через князівські міжусобиці припинилося постачання солі з Галича та Перемишля, що спричинило її нестачу на Русі. Ще у 1164 році літопис описує катастрофічну повінь на Дністрі, яка затопила валку з 300 купцями, що везли сіль через Прикарпаття.
Дрогобицька солеварня
Проте перші правдиві згадки про солеваріння у Дрогобичі датуються другою половиною 14 століття. У листі Папи Римського Боніфація 9 від 1390 року йшлося про те, що князь Володислав Опольський подарував латинському архієпископству в Галичі десятину від прибутку з продажу солі у Дрогобичі і Жидачеві.
Дрогобицьку сіль постачали до деяких регіонів Польщі та Литви. Солеварний промисел не лише забезпечував внутрішні потреби, а й приносив значний прибуток від торгівлі.
Як змінювалось виробництво солі з часом
З плином часу технології добування та виварювання солі у Дрогобичі зазнавали деяких незначних змін. Водночас із розвитком солеваріння змінювалися й способи добування та обробки ропи — висококонцентрованого розчину солі, з якого і виварюють це продукт. Спочатку її витягували вручну зі спеціальних криниць за допомогою шкіряних “кошів” і конопляних мотузок, а згодом для цього використовували коней, які крутили коловорот. Далі ропу транспортували дерев’яними жолобами до великих металевих панв (сковорід), під якими палав вогонь.
Панва для випарування солі
Для пришвидшення випаровування будували зварицькі вежі з високими коминами. Металеві панви клепали ковалями, а щілини між листами металу герметизували змазуючи їх житнім тістом.
Згодом удосконалювали обладнання, а процес став безперервним — солянку доливали у панви, не припиняючи варіння. Та попри зміни, основна технологія залишалася традиційною й дійшла до наших днів.
Як сіль вплинула на розвиток Дрогобича
Попит на сіль змінювався з часом, але вона завжди залишалася головним джерелом прибутку для міста, забезпечуючи його процвітання та розвиток.
Солеварнею в Дрогобичі часто керували іноземці, зокрема італійці з Генуї та Флоренції, які у XIV–XV століттях були постійними орендарями жупи (солеварні). Це сприяло розвитку торгівлі, проте в 1491 році виник конфлікт між управителем-італійцем та купцями щодо мита на сіль, який вирішили королівським указом. Був встановлений стандартний розмір воза для перевезення солі, що слугував основою для обчислення мита, яке йшло серед іншого на доброустрій міських доріг.
Дрогобицька солеварня
Про значення Дрогобицької солеварні писав у 1578 році історик Алессандро Гваньїні, а поет Себастіан Кльонович у поемі “Роксоланія” (1584) згадував Дрогобич як місто, що постачає сіль у різні куточки Русі:
Є на Русі багатющі джерела кухонної солі,
Солі чимало із них тут добувають собі.
Славиться в русів копальнями солі містечко Дрогобич,
Звідси розвозиться сіль по всій Руській землі.
У XVI столітті навіть з’явився вислів, що люди на Прикарпатті живуть із “roli i soli” (з ріллі й солі).
У XVI столітті солеварнею керував Станіслав Орлік — прапрадід гетьмана Пилипа Орлика. Згодом її орендував магнат Вацлав Жевуський. В австрійський період розпочалися перші наукові дослідження родовища. Так у XVIII–XIX століттях його вивчали Бальтазар Гакет, Францішек Сярчинський, Теодор Торосевич та Міхаель Кельб.
У 1871 році Іван Верхратський опублікував працю про дрогобицьку жупу, проаналізував її потужності та запаси ропи. Він також описав місцеву “соляну флору” — рослини, що ростуть поблизу соляних джерел.
Дрогобицька солеварня
Одним з учнів Івана Верхратського був Іван Франко, якому той прищепив любов до природничих наук. І саме з Дрогобицької жупи розпочалася Українсько-руська студентська мандрівка влітку 1884 року, яку організував Іван Франко. Також соляну тематику він відобразив у незакінченій поемі “Історія товпки солі”.
“Дрогобицька солеварня одне з перших у Європі підприємств, яке на початку ХІХ століття освітлювалося гасовими ліхтарями, — зазначає історик Назарій Юрчишин. — Солеварня — це єдине унікальне підприємство, яке пережило століття і продовжує виварювати сіль за автентичною середньовічною технологією. Це найстаріше підприємство, яке постійно діє в Україні та одне з найстаріших підприємств Східної Європи”.
Виступ Назарія Юрчишина на конференції, присвяченій Стефану Коваліву
Дрогобицька сіль не містить мікропластику
У 1948 році на підприємстві вперше почали механічне йодування солі для профілактики йододефіциту. Протягом наступних десятиліть удосконалювали виробництво, і в 1976 році вдалося досягти рекордного обсягу — понад 10 000 тонн солі. Це стало можливим завдяки додатковій ропі з сусідніх місцевостей.
До 2013 року солеварню орендувало ПрАт “Галка-Дрогобич”, що призвело до значних матеріально-технічних втрат. У червні 2013 року на її базі створили державне підприємство “Солевиварювальний Дрогобицький завод”. Через технічний занепад обсяги виробництва суттєво скоротилися — з листопада 2013 року по березень 2018 року було вироблено лише 474,2 тонни солі. Проте завдяки самовідданій роботі працівників підприємство вдалося зберегти. У 2022 році завод збільшив виробництво у 2,2 раза — до 500 тонн, а нині обсяги продовжують зростати.
Криниця, яка збереглася ще з 15 століття
На сьогодні процес видобутку та обробки солі відбувається наступним чином. Сіль добувають із Королівського шибу(криниці, штольні, шурфа) №1, який експлуатується з 1473 року. Його глибина — 48 м, а максимальна мінералізація розсолу сягає 310 г/л. Випарювання ропи відбувається у металевих чанах прямокутної форми за температури 106°C, після чого сіль висушують, йодують і фасують.
Раніше печі працювали на газі, що дозволяло випускати до 10 000 тонн солі на рік, однак після відмови від газу повернулися до дров’яного опалення, що зробило виробництво автентичним.
Продукція заводу має міжнародну сертифікацію якості й постачається до торгових мереж, пекарень і підприємств, зокрема львівського “Ензиму”. Дрогобицька сіль унікальна за складом і не містить мікропластику.
“З погляду екології навіть жодна морська сіль не зрівняється з дрогобицькою. Тому що морська вже «заражена» мікрочастинками поліетилену. Варто додати, що при черінному виварюванні солі з неї випаровується зайвий шкідливий бром (це було доведено ще в 1907 році австрійцями), а сама сіль не містить частинок ґрунту та інших чужорідних елементів”, — наголошує Назарій Юрчишин.
Планується модернізація підприємства та створення на його базі музею з чинним виробництвом на зеленій енергії. Завдяки історичному значенню та автентичності солеварня має великий туристичний і кінематографічний потенціал — тут знімали сцену фільму “Довбуш” Олеся Саніна.
Дарина Ширіна
Будьте з Дрогобич.Сity у соцмережах:
💙 Telegram — ще більше новин;
💛 Facebook — креативи та обговорення;
❤️ Instagram — відео та цитати.
