Дрогобичанка Віра Цюкало з 22 років займається східними танцями. Понад 10 років мала у місті свою студію, де навчала дівчат і жінок танцювати. З початком повномасштабного вторгнення студію довелося закрити та трансформувати заняття й організувати “Наш простір”, де залишилися тренування для невеликих груп. Однак тоді Віра взялася організовувати для жінок триденні ретрити.
Досліджуючи та відчуваючи вплив війни, емоцій на тіло, минулого року стала вивчати тілесно-орієнтовану терапію та соматику, а цьогоріч — нейгрографіку, щоб допомагати іншим розкривати себе, проживати емоції. Зараз вона організовує бранчі для жінок і у планах — відкрити жіночий центр.
Захопили не так танці, як жіночий колектив
Віра Цюкало закінчила Дрогобицький механіко-технологічний фаховий коледж за професією секретар-референт. Опісля вийшла заміж та народила першу дитину. І ось уже у декреті потрапила на танці за компанію з подругою. А до того навіть не задумувалася над тим, що коли-небудь зможе танцювати.
“З танцями у мене справді вийшла кумедна історія, адже я й не збиралася танцювати”, — зауважує Віра.
На танці потрапила за компанію з подругою
У 22 роки жінка працювала у магазині “DЦ” (тепер “Watsons”).
Вона з колегою були на касі, коли заграла музика з бразильського серіалу “Клон”. Колега почала гарно рухати руками й Віра порекомендувала їй піти на східні танці. Подруга ж відповіла, що завжди мріяла і не певна, що таке є в Дрогобичі.
“Буквально на цих словах до нас підходить жінка, що якраз вибирала собі товар, і каже, що є таке ось там-то. Опісля подруга попросила мене піти з нею за компанію на заняття. При цьому я не розуміла для чого це і не хотіла. У результаті ми пішли вдвох і я лишилася одна”, — сміється танцівниця.
Жінка танцями й не планувала займатися
Зазначає, що їй пощастило потрапити у хороший танцювальний колектив. Адже Віру спочатку захопили не так танці, як жінки, що танцювали поруч.
“Мене вразило те, що вони були різного віку — від 20 до 50 років. Усі були на ти та спілкувалися на рівних, бо вікової грані не було. Тож саме це мене більше захопило, аніж танці”, — каже дрогобичанка.
3 роки Віра займалася у студії, а потім, з масштабуванням мережі Інтернет, змогла активніше спостерігати за танцювальними фестивалями. Зареєструвавшись на одному з таких, уперше побувала на такому заході. Побачивши все на власні очі й відчувши на собі атмосферу танцю, вирішила, що це таки те, чим вона хоче займатися й надалі.
Фестиваль східних танців
“Проходила майстер-класи в провідних танцюристів України. І раз на місяць їздила на триденні семінари. А коли виступала на фестивалях, то зазвичай займала не перші місця, а інколи навіть останні. Тоді підходила до педагогів чи суддів і запитувала, що не так, що потрібно підправити й на такій критиці зростала”, — ділиться жінка.
Віра з провідним танцюристом України
Навчання доводилося проходити постійно. Навіть у 2023 році Віра була на майстер-класі по східних танцях. Акцентує, що танець завжди розвивається і потрібно постійно бути в цьому.
Танці як інструмент для розкриття себе
“Власне, я розчарувалася у світі танців. Поки займаюся для себе, то це справді для розкриття себе і жіночності, знайомства зі собою та підтримки фізичної форми. Танці допомагають мені прожити певні емоції. Але коли йдеш професійно, то потрібно мати амбіції, і це перетворюється в спорт”, — розповідає Віра.
Опріч цього, у танцівниці було чимало учениць, що займали призові місця на конкурсах. І також є жінки, які хочуть лишень їздити на фестивалі та збудувати перші місця, для яких танці — спорт.
Учениці танцівниці Віри
Зараз переважно є групи учениць, які хочу займатися танцями для себе. І навіть можуть давати одна одній концерти, залежно від того, хто в якій групі вчив певний танець. Опісля жінки можуть разом посидіти в кав'ярні та поспілкуватися.
І вік танцівниць абсолютно не стає на заваді. У Віри були учениці від 6 до 65 років.
“У нашому колективі найстаршою танцівницею була Світлана, їй було 65 років. Вона казала, що вона з нами помолоділа і навіть схудла. Та й завжди наголошувала, що їй серед молодших учасниць комфортніше, аніж, якби була з однолітками. Так вона розкривалася і зажди сяяла, а це надихало молодших танцівниць. Вони розуміли, що у такому віці теж можна бути прекрасною і займатися тим, чим хочеш”, — ділиться жінка.
Студія східного танцю "Айсель"
Згодом Віра почала організовувати танцювальні фестивалі. Була й суддею на конкурсах, а також її запрошували як тренерку провадити майстер-класи.
“Я не думаю, що може бути лише одна соціальна роль у житті жінки. Наприклад, я багатодітна мати й тренерка. До того я була і суддею, і організаторкою фестивалю, і давала майстер-класи”, — акцентує Віра.
Розповідає, що наймолодша донька почала народжуватися за 15 хвилин до закінчення заняття з танців і весь колектив відправляв Віру до пологового. А за три дні жінка повернулася на заняття. Опісля часто доводилося брати донечку зі собою.
“Вона була у дитячій кімнаті або у колясочці. Однак це не заважало працювати, навпаки — усі ставилися з розумінням”, — зазначає жінка.
Віра зі своєю сім'єю
Студію танців довелося закрити, але з'явилися ретрити
З початком повномасштабного вторгнення у Віри Цюкало відбувся переломний момент у житті. Чимало учениць пороз'їжджалися, а нових набирати не було ресурсу. А сама жінка тоді мала два зламані ребра, тож до квітня практично не підіймалася з ліжка.
Згодом Віра зробила оголошення про благодійні заняття з танців, щоб і самій відірватися від читання новин, і допомогти іншим. Таким чином поверталася до танців, і загалом до життя. Тоді ж побачила, що учасницям занять не так потрібні танці, як моральна підтримка і відпочинок, адже чимало було жінок, які були змушені покинути свої домівки.
Учениці Віри Цюкало
“Мені хотілося їх постійно обіймати, дати відчуття безпеки й щоб вони мали місце, де можуть розслабитися, виговоритися та поплакати. Хотілося створити таке ресурсне місце для всіх жінок, не лише місцевих”, — коментує танцівниця і додає, що після танців учасниці збиралися та ходили у кав'ярню, де й спілкувалися.
До цього Віра багато читала, сама проходила терапію і організовувала такі групи, а також цікавилася психологією. Тож так вдавалося психологічно допомагати та підтримувати своїх учасниць, та й себе, у перші місяці повномасштабного вторгнення.
“Зі занять жінки йшли вдячними, — як зауважує Віра. — Для мене якраз це було показником того, що заняття проходили не даремно”.
Віра також організовувала танцювальні фестивалі
Потім почалися відключення світла і доводилося займатися у холодному приміщенні. Ба більше, не можливо було займатися. Тож Віра вирішила закрити студію танців.
“Це було надзвичайно важко для мене, адже це 10 років мого життя. Було не так важко втрачати студію, як усвідомлювати, що ти її втрачаєш”, — зізнається танцівниця.
Тоді ж до Віри звернулася дівчина Саша з Маріуполя, яка відвідувала танці. Вона сказала, що їй потрібно не танці вести, а об'єднувати жінок. Також Саша запропонувала організувати ретрит.
“Я не була певна, що в мене це вийде. Вважала, що для цього потрібно, аби був хтось крутий”, — зауважує жінка.
Жіночий ретрит
Саша й надалі на тому наполягати, тож Віра таки вирішили організувати ретрит. Для цього вона звернулася до тренерки з йоги Анни Проців. Разом вони організували перший триденний ретрит для 10 жінок.
“Жінки були дуже втомлені й виснажені. Протягом трьох днів у нас відбувалися заняття з йоги, нейрографіки та різні практики. При цьому потурбувалися про всі організаційні моменти”, — пригадує дрогобичанка.
Після цього Віра разом з Анною організували ще чотири триденні ретрити для жінок, а також чимало одноденних. І після першого ретриту жінки вирішили разом створити власну студію “Наш простір”.
Учасниці на триденному ретриті
Спільне місце для жінок у студії “Наш простір”
“Ми довго не могли придумати назву. Одного разу я в сторіс написала, що ось ми організовуємо наш простір. І так вийшло, що Анні й мені ця назва сподобалася, тож ми її залишили. Адже це не лише наш простір, а й спільний разом з іншими жінками”, — пояснює Віра.
Тоді ж стало зрозуміло, що для того, щоб ефективно комунікувати з людьми, потрібно набувати нових знань. І Віра почала вивчати тілесно-орієнтовану терапію, бо до вподоби працювати через тіло.
Студія “Наш простір” функціонує з 12 грудня 2022 року. За тим до тренерок приєдналася й сестра Віри — Світлана, а також тренерка Вікторія. Так у студії з'явилися різні напрямки.
Зараз там проводять заняття з флай-йоги (Анна Проців), степ-аеробіки (Світлана Харченко), а також табати та інтимної гімнастики (Вікторія Чурніса). А Віра веде східні танці та бачату, якою зацікавилася перед повномасштабним вторгненням.
Зустрічі у спільній студії
Важливо чути своє тіло, щоб чути емоції
Вісім років тому Віра познайомилася з психотерапевткою, яка відвідувала заняття з танців. Тоді жінки разом почали організовувати терапевтичні групи, де й сама Віра більше дізналася про терапію. Опріч цього, також особисто проходила її.
“Коли почала організовувати ретрити, зрозуміла, що мені потрібно багато знань. Без знань і кваліфікації я не зможу працювати з людьми, щоб не нашкодити. Адже це перше правило, яке я використовувала в танцях”, — коментує Віра.
Віра на спільних зустірчах зі жінками
До того Віра вивчала терапію для себе, а минулого року почала вивчати тілесно-орієнтовану терапію, щоб проводити заняття для інших. Паралельно вивчала й соматику.
“Соматика — це те, коли ми через тіло вивільняємо те, що з вами відбувається, і працюємо з цим усім, — розказує танцівниця. — Соматичні вправи зазвичай виглядають так: усі лежать або сидять і ви можете порозминати ногу, та й на цьому розплакатися”.
На практиках бувають такі обійми, коли кожна учасниця обіймає себе. За тим вони починають автоматично похитуватися — так тіло згадує, як колисала нас мати, і заспокоює саме себе.
Важливо чути себе і своє тіло
“Дуже важливо чути своє тіло, тому що ментальне і тілесне пов'язані між собою. Усе, що в нас на ментальному, опускається на тілесне. Тож через тіло можна знайти й старі травми”, — коментує Віра і додає, що важливо чути своє тіло, щоб чути емоції й не дозволяти їм керувати своїм тілом.
І вивчати тілесно-орієнтовану терапію та соматику Віра продовжує й досі.
Нейрографіка — це більше не про малюнок, а рефлексію
Ще до повномасштабного вторгнення у січні 2022 року Віра Цюкало впала та зламала два ребра. Це стало справжнім випробуванням, адже тоді ще активно танцювала.
“Я багато плакала в той час. Я просто лежала і більше нічого не робила. І чоловік, щоб заспокоїти мене, купив олівці та папір. Так я стала шукати відеоуроки на ютубі й малювати. Бо з дитинства обожнювала щось змальовувати”, — пригадує жінка.
Згодом Віра почала вивчати нейрографіку за відеоуроками на Youtube. Відвідувала безоплатні й платні заняття, таким чином набираючись досвіду.
Малюнок нейрографіки
Під час повномасштабного вторгнення Віра ще й надірвала м'яз, де була травма ребер. Пішло запалення м'язів і довелося до квітня нерухомо лежати. Тож це весь період жінці залишалося лишень малювати.
“Якраз нейрографіка допомогла мені у перші місяці повномасштабного вторгнення. Адже я багато малювала, щоб заспокоїтися”, — акцентує дрогобичанка.
Згодом уже на танцях, коли Віра відновилася, жінки почали запитувати, що таке нейрографіка і прохали показати. Тоді після занять вони разом збиралися і малювали.
Заняття з нейгрографіки
“Я тоді навіть не задумувалася над тим, що це може приносити певний прибуток. Подумала, якщо воно допомагало мені, то я можу поділитися цими знаннями з іншими, щоб їм теж полегшало. Це була як арттерапія”, — ділиться Віра.
З часом жінка перестала малювати, хіба займалася цим на ретритах. Тоді Вірі розповіли, що професію з нейрографіки можна здобути.
“Я довго не могла наважитися піти на навчання, бо вважала, що це не для мене і що я не зможу опанувати цю методику. Однак завдяки підтримці подруги, я таки пішла навчатися”, — коментує дрогобичанка.
Спільні заняття жінок
Тож нейрографіка є одним з інструментів тілесної терапії. Знання з тілесно-орієнтованої терапії, соматики та інших практики зараз неабияк допомагають жінці у навчанні. Тим паче зв'язок цих компонентів видно на групових зустрічах жінок.
“Ми можемо обійматися або ж я показую техніки, як самій собі можна дати підтримку. Адже в моменти проговорювання того, що не дозволяє змінити своє життя на краще, може з'явитися тремтіння або плач”, — розповідає дрогобичанка.
У планах Віри — стати інструкторкою з нейрографіки та навчати інших. А поки що жінка організовує групові зустрічі для учасниць.
У планах є вивчати нейробіологію
“Основним правилом є те, що важливий не малюнок, а людина, яка його створює. Так, ви можете доводити малюнок до естетики, але це другорядне. Головне — який сенс у нього вкладете”, — наголошує Віра.
На заняттях зазвичай є від 5 до 10 учасниць, щоб кожній приділити увагу. Тривалість заняття — від двох годин. Ця арттерапія підійде для всіх, адже дозволяє проаналізувати будь-яку сферу життя.
Тож замість одноденних та триденних ретритів, Віра тепер організовує зустрічі на годину-дві — серію жіночих бранчів. Про зустрічі Віра розповідає на своїй сторінці в Instagram.
Жіночий бранч
“Бачу, що це їм допомагає справлятися, відволікатися, можливо щось передивитися чи покращити щось у професійній або сімейній сферах життя”, — каже дрогобичанка.
Буває таке, що приходять на заняття жінки, які кажуть, що вони ніколи не плачуть, а все одно плачуть. Як зазначає Віра, це добре, тому що зараз багато хто забороняє собі це робити, попри чималу кількість негативних емоцій.
У майбутньому є думки щодо відкриття власного жіночого центру, адже під час війни, коли на жінку є велике навантаження, важливими лишаються підтримка, пропрацювання своїх емоцій, зв’язок з тілом. Однак танці для неї тепер як хобі і не є вже основною діяльністю.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
