Вистава розпочалася, як і було заплановано, у п'ятницю 29 вересня на території Молодіжного простору. Це вже третя вистава Школи документального театру 3.0 «Халат, прошу пана». Режисерка вистави — Олена Юркевич.
Халат, як рупор для історій
Відразу як заходиш у дворик Молодіжного простору, бачиш три імпровізовані стенди. На них на смужках малярського скотчу висять аркуші з невеличкими уривками шести історій. Під уривками — є інформація про тих, хто надавав свої історії (донорів): область, з якої приїхали, роки народження та роки події, про які йдеться.
Також при вході розташували столик зі смаколиками та склянками, до якого могли підійти глядачі та зробити собі каву чи чай. І поки одні робили собі напій, інші роздивлялися стенд.
Повітряна тривога не стала на заваді розпочати дійство — глядачів зібралось близько двадцяти. На вуличних меблях розкладені пледи. Люди охоче кутаються в них. Утім, усі поміститися не можуть: хтось стоїть, а хтось бере собі додаткові стільці.
Акторка під час виступу
Шість акторок — шість історій. Акторки різного віку і з різних куточків України. Щодо історій, то три були про дрогобичан, які живуть тут уже давно, а ще три — про нових мешканців міста. Донори ділилися розповідями здебільшого анонімно. Їх історії — це відверті розповіді про спогади депортації в Сибір за часів радянщини, події 2000-х та про евакуацію з початком повномасштабного вторгнення росії. Це про дім, історію, мову, досвід та поділ на чужих/своїх. Без прикрас та цензури. Вони про те, що було і досі триває. Реальні свідчення та автентичні розповіді, які донори пережили, а акторки проживають на сцені.
Перед тим, як почати розповідь, одягають рожевий халат
Акторки розповідають одну історію до 15 хвилин. Усю виставу вони стоять на території імпровізованої сцени, немов статуї. Деякі тримають голові похило. Перед тим, як почати розповідь, вони одягають рожевий халат. Після виступу знімають його та вішають на тримач мікрофона. Хтось одягає, але під час виступу знімає і тримає у руках до закінчення розповіді. А дехто ховає руки в довгий рукав чи обіймає себе.
За чашкою кави: прошу до обговорення
Вистава триває до години. Коли темрява цілком поглинає місто, а вуличні ліхтарі та машинні фари пробиваються через щілини дерев'яного паркана, особлива атмосфера підсилює виступ акторів. Від вечірнього легіту, що тихо гойдає аркуші з уривками історій на стендах позаду глядачів, та прохолоди міста, підсилюються органи відчуття і мурашки бігають по тілу. Не від холоду, а переживань.
Загорнутись в історію та емоції
Після завершення виступу, акторки беруть собі стільці й приєднуються до глядачів, створюючи невимушене коло для спілкування. За чашкою чаю чи кави глядачі діляться відгуками про гру та розповідають про власний досвід: що відгукнулося, що зачепило, а від чого доводилося витирали заплакані очі. Декому навіть вдається викрити одну акторку, що розповідала власну історію. Бо не кожен зможе так природно відтворити позу, з якою людина стоїть і тримає чашечку мак-кофе.
Акторки Школи документального театру 3.0
Акторки й собі розповідають про те, як збирали та записували історії донорів, як готувалися до виступу та що відчувають опісля, коли вже все сказано.
Говорили й про те, що найдужче відгукується фраза про “дрогобичан і гостей міста”, мова про яку йшла в одній розповіді. Чи справді переселенці, які проживають у Дрогобичі, гості міста? Чи вже є його жителями.
Після спілкування глядачі допомагають акторкам заносити пледи та стільці.
“Це дуже важливо для переселенців та тих, хто не має такого досвіду, тому що наше завдання боротися зі стереотипами. А якщо ми знаходимося тут разом в одному місці, то нам треба товаришувати заново, скажемо так. І акторки це роблять з любов'ю. Це відчувається і підтримує”, — ділиться враженнями після вистави глядачка Наталя.
А ось що розповідає інша глядачка про те, що відгукнулося: “Мені дуже сподобалося. Історії цікаві та душевні. Акторки гарно прожили ці ролі. Саме прожили, не скажу, що програли. І дуже добре, що таке відбувається. А від історій, як і місцевих, так і переселенців розплющуються очі з кожним словом”.
“Цікаво було почути думку людей, які приїхали звітам. Як до них ставляться тут і які їхні відчуття, як ми до них ставимося”, — коментує виставу ще одна глядачка.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
