У Народному домі ім. І.Франка вдруге у Дрогобичі відбувся показ документальної вистави "ІдентифікаціЯ". Спеціально на цю виставу 20 вересня приїхали військовослужбовці ЗСУ.
“ІдентифікаціЯ” — це п'ятнадцять історій війни у наших життях, які театральна команда зібрала та опрацювала впродовж декількох тижнів. Ці історії-сповіді й лягли в основу вистави, щоб показати глядачам, що вони не одні у своєму болючому досвіді та своїх хвилюваннях. Це про унікальність кожного та про єдність, водночас.
"До війни неможливо звикнути"
На виставу завітали військові
Серед глядачів був Іван, військовий, який захищав Україну на Азовсталі.
“Дуже сподобалось дійство, — каже Іван. — Постановка — неформат. Я вперше був на такій виставі, де висвітлено реалії. На мене справило враження все: актори, музичний супровід. Я тільки почав входити в кураж, як вистава закінчилась. Після дійства я дуже хотів особисто подякувати дівчатам, але мав їхати до реабілітаційного центру. Загалом, молодці, що організувалися і відкриваєте людям очі на багато актуальних моментів. До війни неможливо звикнути. Ідентифікація майбутнього відбувається вже сьогодні,” — розповідає Іван.
"Мені болить те, що мій народ страждає зараз"
Відгуки у залі після вистави
“Ця вистава залишає двоякі враження. Негативні, бо зачіпається важка і болюча тема. Болюча, бо я українець і мені болить те, що мій народ страждає зараз.
Важливо, щоб кожен українець теж розумів, що зараз відбувається з нашою нацією. І це якраз позитивний аспект, бо команда акторів — великі молодці, які говорять про це, намагаються донести це, не шкодуючи своїх сил та часу на створення цього театру та вистави.
Важливо, щоб ті, хто не стикається особисто з певними проблемами, бачили приклади інших людей для аналізу та самоідентифікації,” — зазначив Віталій, глядач.
"Одне з основних завдань для актора документального театру — це зберегти "нульову позицію"
Один з моментів вистави
“Як на мене, одне з основних завдань для актора документального театру — це зберегти "нульову позицію". Це вартує великих зусиль, але паралельно, коли витримуєш цю позицію, в тобі (хочеш ти цього чи ні) постають ті ж самі питання, які задають герої, зароджується твій внутрішній діалог... І ти намагаєшся вже знайти ці відповіді для себе, самоідентифікувати себе, зрозуміти себе, почути себе...
І що цікаво, приймаючи рішення про участь у документальному театрі, ти зовсім не думаєш про цей діалог з самим собою.
Ти до останнього не знаєш, хто саме прийде на виставу, не знаєш, чи "доторкнешся" до чийогось серця, "заговориш" до чиєїсь душі своєю історією. Але після показу вистави вмикається світло і ти бачиш очі глядача, у яких читається той самий "діалог з самим собою", який ти теж проходила в процесі. І настає відчуття легкості… Глядач таки "заговорив", — рефлексує Марта Жеплінська, учасниця Школи документального театру 2.0
Відгуки записала Галина Балуа
