Для української перемоги потрібно постійно щось робити, вважає дрогобицький волонтер Володимир Бараняк. Каже, що людям час від часу потрібно нагадувати, що перемога сама не прийде. На 32 році незалежності українці продовжують боротися за неї.
Дрогобичанин переконаний, що у війні, як у змаганні, перемагає не той, хто викладається на повну, а той, хто перемагає себе.
— Що для вас є перемогою в цій війні?
— Коли у 2019 році ми обирали президента, я казав, що у мене росте син і я турбуюсь про його майбутнє. Коли твоя дитина стає старшою, їй виповнюється 18 років, то вона йде воювати. Для мене перемога – це, щоб моя дитина не воювала. У армії хай служить, в цьому нічого поганого немає. Але я не хочу, щоб моя дитина мала таку проблему, яку маємо ми. Цього можна досягнути лише в тому випадку, коли воля до агресії росіян буде зламана повністю. У них має бути вибір – ганьба або смерть. У них в крові має бути генетично закладено, що вони винні. Їм має бути соромно за те, що вони росіяни. Росія дозволяє собі порушувати світовий порядок, робити що їй захочеться, воювати з іншими. Цей монстр, з яким ми воюємо, сам не уявляє свого потенціалу і сили. Вона величезна, вона може знищити планету. Це велике зло, більшого за нього немає. Росія – це ментальна хвороба, яку треба знищити, повністю побороти. Перемога для мене – це коли росії не існує взагалі.
— Вільна і незалежна Україна – яка вона?
— Вона би мала бути прекрасною. І красивою, і успішною. Так, вона не буде ідеальною, вона буде такою, як і інші країни – зі своїми плюсами та мінусами. Але головне – що вона просто буде. А якою – це залежить тільки від нас і від наших дітей. Якщо буде щось не так – ми це виправимо, недосконалості завжди можна виправити. Якщо не ми це зробимо, то наші діти, бо вони, мабуть, будуть кращі за нас. Для того, щоб держава була, мають бути люди які готові її будувати.
— Держава має здатність до опору, навіть якщо їй всього 32 роки, навіть якщо вона недосконала. Але вона має кращу здатність до виживання, ніж будь-який окремий політичний рух чи проєкт. Україна програла змагання за незалежність 100 років назад, тому що тоді вона не мала тієї державності. Було багато політичних рухів, спільнот, були чудові люди. Але, як казав Юзеф Пілсудский, “Naród wspaniały, tylko ludzie kurwy”. За 100 років це хоч і не так суттєво, але змінилося.
— Що має зробити кожен українець задля перемоги над росіянами?
— Він має робити те, що вміє добре. І він має робити те, що треба. Якщо держава йому каже – треба піти в армію і воювати, то він повинен піти і це робити. Якщо держава нічого не каже – тоді він повинен вибрати сам, що йому вдається найкраще, і робити це, бути на своєму місці.
Війна – це не лише боротьба ресурсів. Це боротьба сил, як спорт. Це змагання, як би то не звучало. А в змаганні перемагає не той, хто викладається на повну, а той, хто перемагає себе. Той, хто зробив більше, ніж міг. Якщо ти вмієш щось одне, то ти повинен зробити ще щось таке, чого ти ніколи не робив і не вмів. Наприклад, якщо ти не вмієш водити машину – то навчись і їдь на кордон привези машину нашим бійцям. Чи піди на курси домедичної допомоги, плети сітки, кікімори, щось вари військовим.
Ми революціонери, ми хороші воїни, але ми люди подвигу, герої. А набагато важливіше бути людьми системної, кропіткої і наполегливої праці. У кого міцніші нерви, більша фізична витримка, в кого більше вмінь і здатності вчитися – той перемагає у війні.
— Ваша робота на перемогу – це волонтерство. Який зараз є актуальний збір?
— Ми завжди збираємо на ремонт машин. У всіх батальйонів є незмінна потреба у ремонті автомобілів. На запчастини в місяць йде для одного батальйону приблизно 150 000 грн. Як відбувається ремонт автомобілів на фронті? Або вони самостійно ремонтують (хто вміє), або є якийсь ремонтний підрозділ, якщо пощастить. Запчастини шукають самі і допомагають волонтери. Немає такого, щоб держава давала їм запчастини, з цим треба змиритися. Тому ми збираємо на запчастини і на автомобілі. Зараз є 4 машини, які ми наступного тижня мали б передати на фронт. Також збираємо на дрони, це теж постійна потреба наших захисників. У мене на сторінці (Володимир Шершень Бараняк, – ред.) є номери рахунків, куди можна задонатити.
— У Дрогобичі є бізнес, який щомісяця добровільно дає свій внесок у збори, це різні підприємці та підприємства. Дрогобицько-Самбірська єпархія теж постійно передає гроші військовим. Допомагають і одні волонтери іншим. Навіть якщо люди між собою в не дуже приязних стосунках, але один каже, що йому потрібні, наприклад, аптечки військовим, а інший їх має – він їх дасть.
За останні кілька місяців, десь від травня, ми передали на фронт допомоги на 3 мільйони гривень. Це автомобілі, дрони, інша техніка, амуніція. Це зробила величезна купа людей. Але, скажу вам чесно, якщо на початку повномасштабного вторгнення всі приходили і питали, чим допомогти, були готові робити що завгодно, давали гроші то зараз залишилися здебільшого ті люди, яких я знаю з 2014 року. Ті, що відтоді тягнуть цю лямку, ті є й досі. Інші відпали, через різні причини. Хтось не може, а хтось не хоче. А комусь треба копняка, щоб продовжувати робити щось для перемоги.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
