Дрогобичанка Вероніка Мосевич, дворазова лауреатка Міжнародного літературного конкурсу "Коронація Слова", розповіла про творчі плани, книговидавництво в Україні та, зокрема, про війну. Письменниця у новому романі "Біжи, Мартусю!" висвітлює причини та наслідки страшних подій як Другої світової війни, так і сьогоднішньої. Зараз Вероніка Мосевич пише роман про Першу світову війну та Василя Вишиваного. Вона впевнена, що не тільки сьогоднішня, а й Перша і Друга світові війни - це війни агресорів за намагання оволодіти територією України. Та в сьогоднішній російсько-українській війні ми стали суб'єктом вперше за багато років.
Непокоїв той факт, що ми вчимо чужу фальшиву історію
Ваші книги – це історичні романи. Чому саме історія?
Насправді в школі уроки історії я не дуже любила. Я зазвичай вчила цей предмет за 5-10 хвилин до початку заняття. Я швидко почала розуміти, що в наших підручниках все сфальсифіковано. Мій вуйко жив в Австралії. Був одним з остарбайтерів, яких вивезли на роботи до Німеччини. Він кілька разів у 80-х роках приїжджав до нас у гості і багато розповідав про те, що насправді відбувається, скільки неправди містять засоби масової інформації Радянського Союзу.
Мене завжди дуже непокоїв той факт, що ми вчимо чужу фальшиву історію, відповідно – у нашій свідомості складається неправильна картинка світу. Тому в дорослому віці почала досліджувати. А історичний роман про великого князя Ярослава Мудрого мріяла написати вже давно (ред. – перший історичний роман Вероніки Мосевич – “Ґардаріка. Таємниця забутого світу”).
Роман "Гардаріка. Таємниця забутого світу"Фото: надане Веронікою Мосевич
Події з життя Ярослава Мудрого я вивчала кілька років, але зустрічала дуже багато розбіжностей в описах істориків. Сфальсифікованою виявилася навіть дата його народження. Більше про це написано у моїй новій книзі «Дрібка історії або дослідження величі Ґардаріки». Це збірка історичних дописів про моє дослідження, проведене перед написанням роману «Ґардаріка. Таємниця забутого світу». Якось чисто випадково натрапила на праці французького історика Жана П’єра Арріньйона – і тоді все стало зрозуміло. Адже у Франції було завжди відомо, що Ярослав Мудрий є сином візантійської принцеси Анни Порфірогенети. Адже дочка Ярослава, Анна Ярославна, після одруження стала королевою Франції. Там просто не було сенсу фальсифікувати нашу історію. Це власне і є підтвердженням того, що я дослідила раніше.
Такий факт насправді змінює вектор нашої історії. Це означає, що Ярослав Мудрий був насправді спадкоємцем візантійського престолу.
Про злочини під час Другої світової дізналася з розповідей родини
Що стало поштовхом до написання “Ґардаріка. Таємниця забутого світу” та “Біжи, Мартусю!”?
До 2015 року я вже мала достатньо інформації про Ярослава Мудрого. 24 грудня ми відзначали день народження мого зятя, і для гостей я розповіла про своє дослідження, чим їх дуже зацікавила. Проводжаючи мене, дочка сказала: “Хто хоче написати роман, той сідає і пише! Не відкладай мрії на завтра!» Того ж вечора, їдучи додому в автобусі, я написала перші абзаци «Ґардаріки».
Тепер щодо роману “Біжи, Мартусю!”. Я вважала, що наш народ повинен нарешті дізнатися про те, що відбувалося насправді під час Другої світової війни. Особливо мене турбувало ставлення населення східних регіонів України до подій того часу. Тому я взялася за написання цього твору. У романі «Біжи, Мартусю!» є декілька сюжетних ліній, в яких розкрито історію життя однієї української родини. Я перечитала масу архівів. Кожне речення твору підтверджене певним історичним документом або свідченнями очевидців подій. Наприклад, у битві за Малу землю мій рідний дідусь був один із тих двох поранених, що залишилися живими з двохтисячного десантного дивізіону. Це дві тисячі людей, яких кинули в бій з дерев’яними муляжами автоматів проти озброєних до зубів німецьких окупантів.
Роман "Біжи, Мартусю!"Фото: надане Веронікою Мосевич
Зараз чимало забороненої колись інформації вже оприлюднено, хоча перед написанням роману у вільному доступі її не було. Про ці факти я дізнавалась раніше з книги, яку мій вуйко передав з Австралії. Її спеціально загорнули у стару дублянку і відправили у посилці з гуманітарною допомогою таємно, бо там була вся правда про Другу світову війну. А такі посилки ретельно перевіряли.
Ідея написання визріла насправді досить давно. Окрім Мартусі та її братика Богданчика, у творі є й інші герої, чиї долі понівечила не тільки війна, а й радянська тоталітарна система. Соня, одна з героїнь роману, яка була зв'язковою УПА, – це реальна людина, яка розповідала мені про свою долю. Добре пам’ятаю, як вона мені казала: “Коли Україна стане незалежною, а вона стане незалежною, я це знаю, напиши про мене. Я хочу, щоб про це дізналися люди”. Тьотя Соня в реальному житті була найкращою подругою сестри мого тата. Адже тут, на Дрогобиччині, у Доброгостівських лісах діяли загони повстанської армії. Вони активно боролися проти енкаведистів, протидіяли їхнім злочинним наказам, повертали селянам відібране зерно, вбивали наглядачів, захищали населення від насильства. Ці загони ще навіть у 1954 році діяли на повну силу.
Саме тому я вирішила написати про все те, що дізналася з розповідей членів моєї родини, очевидців тих подій та архівних документів.
Презентація книги "Біжи, Мартусю!" у ДрогобичіФото: facebook.com/Veronika Mosevych
Війна повинна закінчитись у 2024 році нашою Перемогою
В основі книги лежить те, як тодішня радянська влада знущалася над нашим народом. Скажіть чи думали Ви про те, що ці жахіття могли б повторитись у 2022 році?
Я не підозрювала, я знала. Якби я не досліджувала пласт історії періоду тисячолітньої давнини, а потім Першої та Другої світових війн, можливо, не могла б собі уявити. Адже і тоді відбувалося те ж, що й сьогодні.
В 2021 році я написала наступну частину роману «Гардаріка. Таємниця забутого світу”, яка ще не опублікована і в якій роблю прогноз про невідворотність сьогоднішньої великої війни та про те, що вона закінчиться у 2024 році. Ця війна має увінчається перемогою, і ми вже тепер повинні думати, як розбудовувати Україну.
Як вважаєте: письменництво формує особистість чи вже внутрішнє формування є базою для письменництва?
Людина мала б відчувати в собі той потенціал. Я, наприклад, з дитинства мріяла стати письменницею, одначе в реальності у мене на це ніколи не було часу. Але це завжди було у моїх планах. Окрім того, я ж музикою довго займалась (ред. – Вероніка Мосевич – композиторка, аранжувальниця, співачка, авторка більш як 500 українських пісень, які протягом 20 років випускали такі студії як «Фенікс», «Козак», «6 секунд»). Часто писала вночі слова, музику і фонограми до пісень, поки діти спали. У мене завжди ніч – це час для творчості, коли можливою стає повна концентрація уваги. Мабуть, саме тому я в романах події описувала так, наче бачила це все перед собою. В мене таке враження інколи виникало, що я підключаюся до якихось невидимих джерел.
Збірка поезії Вероніки Мосевич "Між небом і землею"Фото: надане Веронікою Мосевич
Чи можна сказати, що недостатня увага до мови та культури до 2014 року була помилкою? Й чи була вона недостатньою загалом?
Так, звісно, занадто мало уваги. Росія свої щупальця занадто далеко простягла, але вони були добре прихованими. У нас в основних державних структурах керували хто? Українофоби. Це вже зараз щось починає змінюватись. Окупація відбулася давно, та ми її наче й не помічали. Адже щорічно в Україну емігрували сотні тисяч росіян, багато з них отримували наше громадянство. Багато з них потрапили і в органи поліції. Під час Революції Гідності вони ж і стріляли у протестуючих.
Як думаєте, чому користувачі й досі споживають російський контент, дивляться російські серіали й слухають російську музику (дивляться та слухають 15% та 25% опитаних українців групою “Рейтинг”)? Як до цього ставитесь?
По-перше, я вважаю, що це роблять тільки несвідомі люди, ті, які не знають своєї історії. По-друге, нам потрібно враховувати те, про що я вже говорила, а саме: до нас емігрувало багато росіян, які негативно впливали на свідомість українців і яких ніхто не змушував вивчати ні українську мову, ні історію. Коли хтось емігрує у Польщу чи Німеччину, то їх закон змушує це зробити.
Як достукатись до власне українців, які й надалі споживають російський контент?
Раджу їм просто прочитати мій роман «Біжи, Мартусю!». Або ще краще – також і статті про виселення українців сталінським режимом, про концтабори. Бо багато людей, можливо, і не знали, що насправді відбувалося.
Наприклад, на своїй фейсбук-сторінці я опублікувала допис про те, як у 1947 році керівництво радянського союзу спланувало вивезти 100 тисяч селян із західних областей України. Тоді у Чернівецькій і Станіславівській областях (сьогоднішня Івано-Франківська) в кінці жовтня випало до двох метрів снігу, була дуже низька температура. Енкаведисти протягом двох днів все утрамбували, використавши танки та бронетехніку, і вивезли людей до Сибіру. А потім виявилось, що вони депортували не 100 000, а 77 791 людину. Тобто 22 209 селян було вбито за спротив. Хто ж дозволить в такий мороз вивести своїх маленьких дітей чи стареньку маму? А ще частина з них загинула в дорозі. За виконання плану отримали велику надбавку до зарплати. Через те вони всі просто зі шкіри лізли, щоб цей наказ реалізувати.
Потрібно розвивати книговидавництво
Чи достатньо зараз держава підтримує українських письменників й книговидавництво загалом?
Закон було прийнято, всі дуже зраділи, але… віз і нині там. При тому, що я завжди пишу: для того, щоб люди мали вищі зарплати та пенсії, нам треба розвивати найперше книговидавництво. Адже у найрозвиненіших країнах (наприклад, США та Велика Британія) книговидавництво займає другу сходинку у рейтингу надходжень податків у держбюджет. Для того, щоб у нашій країні книговидавництво почало так розвиватись, потрібне державне сприяння. В Україні є багато талановитих людей, які просто за таких обставин не мають змоги чогось досягти.
Вероніка Мосевич підписує свою книгуФото: facebook.com/Veronika Mosevych
Чи потрібно викорінювати російську літературу з наших бібліотек?
Звичайно, це абсолютна необхідність. Ще напередодні повномасштабного вторгнення я написала статтю про шкідливість використання творів Пушкіна в школі. Тоді почався такий “бум” – було безліч коментарів. Основна маса читачів була співзвучна зі мною, проте появилося декілька “ботів”, які переконували в протилежному.
До недавнього часу російську літературу ототожнювали із зарубіжною і долучали до шкільної програми, не до кінця усвідомлюючи, що це спадщина поневолення. Наприклад, того ж Пушкіна позиціонували як видатного поета, а насправді він же був шовіністом, і в ньому був отой дух імперськості, пройнятий ненавистю до українців. Московити від народження зневажають українців, таке враження, що це закладено у них в генах.
А чого вартий Достоєвський зі “Злочином і карою”, де змальовано бездушне вбивство жертви – старенької жінки. Після прочитання цього твору у людини залишаються страшні негативні враження. Це справді дуже шкідливо. Ці і інші російські письменники – представники народу, який поневолював і знищував українців протягом кількох століть.
Окрім цього, в українській літературі є стільки прекрасних класиків та сучасних письменників, які понад усе любили Україну і твори яких викликають позитивні почуття та виховують справжнього громадянина своєї країни.
Зараз українці розкриваються як нація
Чи досконала у нас шкільна програма з української літератури?
Її потрібно вдосконалювати й вдосконалювати. У нас є багато творів сучасних письменників, які варто рекомендувати до шкільної програми. Діти в школі повинні з радістю читати і вивчати твори, захоплюватися ними. Для цього потрібно дати перелік книг старшим школярам чи студентам, щоб саме вони їх прочитали й визначали у конкурсному порядку, які з них найцікавіші.
Вероніка МосевичФото: facebook.com/Veronika Mosevych
У школі потрібно вивчати не тільки найвідоміші твори Шевченка, а й такі, які дотепер не були в програмі. Та ж ситуація з Лесею Українкою. Ірен Роздобудько також потрібна, Лариса Ніцой, Ярослава Дегтяренко, поезія Жадана.
В чому наша сила як українців?
Наша сила в доброті, у любові до своєї землі, у підтримці, у взаємоповазі, у єдності. Зараз ми розкриваємось як нація, наш патріотизм пробуджується. Звичайно, війна є дуже важкою, багато людей депресує з цього приводу. Але те, що ми зараз здобули, є неспіврозмірно більшим, ніж те, що втратили. Дух народу дуже і дуже зріс, і завдяки цьому ми більше віримо в себе.
Коли ми сіємо пшеницю, то знаємо, що вона виросте і ми зберемо врожай. Подібно до цього ми повинні не тільки вірити, а бути впевненими у перемозі.
Які творчі плани на найближчий час?
Вже вийшла збірка історичних дописів “Дрібка історії або Дослідження величі Гардаріки”, після цього буде видано нову “Дрібку історії про Другу світову війну”. Окрім цього, редагується німецька версія другої частини «Ґардаріки» у австрійському видавництві United p. c. Verlag, а ще – коректується третя частина «Ґардаріки» українською мовою.
Зараз я пишу роман про Першу світову війну і Василя Вишиваного як важливу фігуру нашої історії. Все б насправді було по-іншому, якщо ця людина очолила б нашу державу, але російська агентура зробила все для того, щоб цього не відбулося.
"Дрібка історії або Дослідження величі Гардаріки"Фото: надане Веронікою Мосевич
Що зробите в день перемоги?
Я стрибатиму до неба від щастя. А якщо серйозно – буду вдосконалювати свою програму успішного розвитку нашої держави.
📌 Читайте цікаві та актуальні новини вашого міста та області на порталі у розділі регіону - новини Укрнет.
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
