Рік тому ми наївно сподівались, що “обійдеться”. Кожна з нас робила свої побутові справи, працювала, навчалась. Й в один момент ми побачили на власні очі війну. Не АТО чи ООС, не “десь там”, як ми бачили її раніше, а ось тут: у столиці, у різних містах України й прямо зараз. 24 лютого - це початок нового шляху, який всі ми проходимо.
Лілія Пузанова, головна редакторка: “Сенси, які доносимо читачу, стали важливішими”
22 лютого я писала про петицію у Дрогобичі з проханням перенести лавку для закоханих «Серце Бандери» та про те, як у громаді зареєструвати дитину до дитячого садочка. І лише іноді проскакували теми про сховища та про Telegram-бот «Готовий до всього». Здавалось, було мирне життя у громаді, і в тій, про яку я писала – Дрогобицькій, і в тій, у якій жила – Гуляйпільській. Хоча напруження відчувалось в усьому: у новинах, прогнозах експертів, поступовому розкуповуванні продуктів.
Одне з останніх мирних фото. Тут бентежило, що комунальник працює без спеціального жилета та його не надто добре видно на дорозі
23 лютого зі сторони Донецької області у нашій, Гуляйпільській громаді, було чути вибухи, як і у 2014 році. Й були моторошні відчуття. Ніби щось насувається саме звідти. У мене був зібраний тривожний рюкзак й декілька тисяч готівки на випадок “раптом що”. 23 лютого ввели надзвичайний стан, про що я писала на сайт для Дрогобича.
Була надія, що все завершиться цим надзвичайним станом, але слабка. У ті дні я постійно читала новини. Багато новин.
А 24 лютого почався хаос. Зранку всі кинулись до заправок, банкоматів й за продуктами – черги були кілометрові. Мені пощастило уникнути їх, бо напередодні ми закупили все, що потрібно, й зняли кошти. Деякі містяни вийшли 24 лютого на роботу.
Перший пост 24 лютого - символічний. Напередодні я переймалась станом укриттів у громаді
У цьому хаосі я випустила звернення міського голови Тараса Кучми до жителів Дрогобицької громади й попутно почала активно підтримувати Гуляйпільські соцмережі повідомленнями.
26 чи 27 лютого зателефонувала знайома з Поліг, сусіднього містечка, й розповіла, що багато її друзів уже виїхали. Я не бачила у тому потреби, але вона виникла пізніше.
Через мою стресовість і напруженість в інформаційному полі, я загалом не надто пам'ятаю буденні справи січня – лютого 2022 року. Було страшно, коли глушили зв'язок, хоча Центр протидії дезінформації перед цим писав, що такого не може бути. Стресовими були відключення світла. Про обстріли громади загалом згадувати не хочеться, я не уявляю, як їх переживають люди, що там лишились.
У Дрогобич приїхала без ноутбука. Довелось терміново шукати щось для роботиФото: З власного архіву
Неймовірними силами наших військових, мільярдами доларів військової підтримки, стараннями тисяч волонтерів ми можемо сьогодні жити й працювати у Дрогобичі. Війна лишилась вдома, ми їй лишили дім, устатковане життя й виїхали, щоб не заважати нашим військовим й не наражати на небезпеку себе й дітей.
До роботи я повернулась 16 березня з публікацією про те, куди можна звернутись переселенцям у Дрогобичі. Й дивувалась, що тут всі такі стильні й модні. Мені потім знайомий сказав: “Лілю, то кияни. Ми їх одразу визначаємо за одягом”. Дрогобич став місцем, де зустрілись схід, центр, південь й захід України, шкода, що наразі через війну. І це можна було, особливо навесні, назвати унікальним явищем за поєднанням культур, діалектів, поглядів та звичаїв.
За рік роботи змінилась сама редакція Дрогобич.City. З березня до серпня сайт вела я сама, потім до нас долучилися дві журналістки. Зараз над контентом працюють Анастасія Стецик та Галина Яремчук.
Розповіді про історії незламності, про сильних духом, про волонтерів – усе це надихає сьогодні й змушує не здаватись мене особисто. Бо інакше я б не відважилась і на половину того, що роблю зараз.
Анастасія Стецик, журналістка: “Велику ціну платимо за свободу”
Вечір 23 лютого пам’ятаю дуже добре. Я переживала, що не підготувалась до практичного заняття в університеті. Пам'ятаю, що буденно записалась на стрижку. Й через це хвилювалась, бо можу знову нічого не встигнути й буду вчитись вночі.
Про ймовірність повномасштабного вторгнення росії я чула лише від мами – вона була впевнена, що все почнеться з дня на день. У той момент мені здавалось, що вона просто забагато дивилась телевізор та начиталась новин. “Мам, ти політично стурбована! Ну яка війна у 21 столітті, це нікому не вигідно!”, – так я кожного разу відповідала на її слова.
Новинний паблік "захлинався" від людських трагедій Фото: З власного архіву
А зранку 24 лютого я прокинулась від того, що розривався телефон. Повідомлень було десятки. Це і насторожило, бо хто писатиме о сьомій ранку. Протерши очі, навіть до кінця не усвідомлюючи, що відбувається, я відкрила перший новинний паблік. Спочатку думала, що це сниться, а потім зрозуміла: ні – це реальність. Київ здригався від вибухів, у новинах повідомляли про наступ зі всіх боків, а одногрупники писали, що вибухи чули й у Львові. “Мам, Київ бомблять! Вставай!”, – на жаль, виявилось це не мама передивилась телевізор, а я просто не хотіла бачити реальності.
Про непідготовані пари навіть не згадалось. Я витягнула зі шафи сумку, в яку поскидала все що треба і не треба (більше все-таки того, що не треба) зі словами: “На всякий випадок”. Ця сумка простояла коло ліжка до середини березня.
Та сама сумка, яка, зрештою, лишилась вдомаФото: З власного архіву
Магазин, у якому я тоді працювала, відкрився об 11.00. Ми вирішили відчинитись попри все. А покупці з кам’яними лицями скуповували продукти, такі черги, напевно, були вперше.
Голову від монітора я відривала, лише щоб віддати решту і ще раз почитати новини. Було справді страшно, в той момент ніхто не знав, чи здригнеться зараз Дрогобич від вибуху, як інші міста, чи все обійдеться. Замість звичного закриття о сьомій вечора, ми зачинились о 16:30. Через пів години на вулицях вже практично нікого не було, лише на вежі ратуші гордо майорів наш прапор.
Ввечері 24 лютого ми вимикали світло, бо ж світломаскування, а спати лягли одягнені. Хоча і сном це важко назвати: щоразу прокидались від повідомлень, новин. Наступного дня почали шукати надійні укриття поблизу, бо наш підвал виявився не надто безпечним. На щастя, скористатись ні тим, ні іншим за рік не довелось.
З кожною новиною про обстріл, вибух, пораненого, вбитого збільшувалось почуття провини – там стріляють, там складно, а я тут сиджу в безпеці й навіть нічого зробити не можу. Хоча знову ж таки, питання безпеки було дуже відносним. У неділю з подругою пішли до школи, де раніше вчились, щоб допомагати: сортувати гуманітарку, готувати місця для сну. В той момент було бажання робити хоч щось, лише не сидіти.
Кожного наступного дня я чекала, що ось, ще трішки, ще декілька тижнів й все закінчиться. Люди до Дрогобича все прибували й прибували, звук сирени потрохи ставав звичним, в соцмережах ширились меми, люди звикали до війни.
У серпні в моєму житті з’явилась практична журналістика. В постійному потоці інформації я зрозуміла: це допомагає. Знати, що відбувається – це насправді дуже круто.
Навпаки – пояснити, допомогти. Часом буває складно – бачити заплакані очі матері, яка проводжає свого сина-Героя в останню путь, часом буває … ні, легко, все ж не буває.
Проте ми продовжуємо працювати у вільній, завдяки ЗСУ, Україні, інформувати людей, брати інтерв’ю, робити репортажі й своїми силами допомагати військовим виганяти росіян з нашої землі.
Зараз, за рік повномасштабного вторгнення, приходить розуміння того, що ця війна була неминуча. Що, якби це боляче й абсурдно не звучало, вона допомогла українцям згадати, хто вони і яке їхнє коріння. Показала всі справжні обличчя, скинула всі завіси.
Перемога буде за нами – й це однозначно. Але поміж цим є велика надія на те, що ми ніколи не забудемо, яку ціну платимо за свободу, за можливість обрати владу чи скинути її, за можливість говорити рідною мовою, вийти на протест чи відкрито заявити про свою позицію.
Сподіваюсь, що “так, як раніше” вже не буде. Бо “так, як раніше” приведе до ще однієї кривавої війни.
Галина Яремчук, журналістка: “Я зрозуміла – як це, коли у тебе поганий сусід”
Увечері 23 лютого я святкувала свої іменини. Думала про те, як багато справ маю на наступний день. Попри усі новини і ймовірність введення надзвичайного (тоді ще) стану, я не могла й уявити, що о 7 ранку 24 лютого я побачу повідомлення про введення воєнного стану й обстріл усіх куточків України. У той день я мала йти забирати новий паспорт (адже у лютому мені виповнилося 25 і я два тижні до того подала документи на ID-картку). Єдине, що мене тоді тішило – що я не пошкодувала грошей на терміновий і змогла його забрати до того моменту, коли паспортний закрили на невизначений термін.
Крім того, я ще робила сюжети на телебачення, тому після 24 лютого довелося самостійно вчитися працювати в умовах війни – адже такого досвіду не було ні в кого з колег.
Такий режим тривав недовго – у березні усі пішли у вимушену відпустку на два місяці, оскільки під час воєнного стану зникло основне джерело заробітку нашої ТРК – реклама. На мене чекали життя 24/7 в селі й сільськогосподарська робота у полі, яку я ніколи не любила.
Через війну втратила улюблену роботуФото: З власного архіву
У травні фірма повернулася до роботи, але зі значними скороченнями, які торкнулися і мене. Я втратила й улюблену роботу, й всі мрії та плани на життя. Оформилася як безробітна і після цього єдиною моєю розвагою було поїхати у місто в центр зайнятості й прогулятись після цього.
У 2022-му мене вразили люди, котрі попри все борються за своє майбутнє і, як вміють, допомагають іншим. Це додавало мені сил, бо всі ті події, постійне перебування удома в селі, та й загалом перебіг війни добряче підпсували моє ментальне здоров'я.
Робота на радіо змінилась на роботу з сайтомФото: З власного архіву
Мені дуже важко було знайти нову роботу і зрозуміти, що я маю робити далі. Були думки кинути все і піти на завод, де працює більшість моїх сусідів, щоб просто мати, за що жити й не залежати від батьків. Лише зараз, знайшовши нову роботу, я починаю щось планувати, але все ще боюся загадувати наперед – адже за цей рік зрозуміла одне: ні в чому не можна бути впевненою на 100%. Моїм життєвим кредо стала фраза "сподівайся на краще, але готуйся до гіршого".
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
