Аби завод тільки працював: один день з життя Дрогобицької солеварні

Дрогобич ― місто солі. Це доволі поширена фраза і серед туристів, і серед містян. Проте чи всі знають, як виглядає справжня дрогобицька сіль? Щойно вийнята з панви й ще гаряча ― яка вона на смак? Який шлях проходить сіль до прилавку у магазині?
Журналістка Дрогобич.City провела один день з технологинею Дрогобицького сільзаводу Оксаною Бундою, щоб це дізнатися.

Тут колись було море

Вузенькою доріжкою виходжу до адміністративного корпусу сільзаводу ― невеликої будівлі, біля входу до якої зустрічає чорний кіт.

Пані Оксана працює на заводі вже понад 40 років. Спершу була гідрогеологинею, зараз ― технологиня, ще й екскурсії проводить.

Невисока жінка з сивиною у волоссі та щирою посмішкою, яка не сходить з обличчя, веде мене від адміністративного корпусу до шахти та виробничих цехів і починає розповідати:

Дрогобицька солеварня ― найстаріший завод в Україні й один з найдавніших у Європі.

- Про цю сіль є згадка ще в Києво-Печерському патерику, автор писав: якщо зупиниться довіз солі з Галицьких і Перемишлянських земель, то не буде солі по всій Русі, ― розповідає технологиня.

Офіційно завод працює з 1390 року. А шахта, де черпають розсіл, бере свій початок з 1473 року. Пані Оксана каже ― вона дуже гарно зберігається.

На даху шахти два перехрещені молотки ― це гірничий символ. Він означає “з розумом і молотком”.

- Тут 20 млн років тому було море ― в нижньому неогені. У геологічному часі це не дуже давно ― проте для нас багато. Коли росли Карпати, море відтіснялося, зробилися мілкі лагуни й в них осідала сіль. А сіль ― це галіт. І, можливо, назва Галичини саме від цього походить, бо дуже багато тут є покладів солі, ― каже пані Оксана.

Зйомки “Довбуша” і сольовий розчин

Заходимо до будівлі. Під нами ― шахта глибиною у 50 метрів.

Раніше розсіл звідти черпали вручну, зараз з цим справляються глибинні насоси. Раз на годину протягом 7 хвилин вони викачують соляний розчин.

Пані Оксана світить ліхтариком, щоб можна було на глибині побачити розсіл. А потім відкриває вхід до шахти ― такі собі двері в підлозі. Виглядає, як вхід у підземне життя - з глибин чути хлюпання соляної рідини, а якщо придивитись, то його можна і побачити.

Окрім приємної прохолоди, вже відчувається запах солі. Той самий запах, який я ніяк не могла вловити.

- Треба дати цей “вхід” під скло й підсвітити, бо я кожного разу як це відкриваю, переживаю, щоб хтось туди не впав. А коли багато дітей на екскурсії, то взагалі не відчиняю.

Вниз у шахту пані Оксана спускалась востаннє у 1984 році ― тоді чистили дно від мулу.

У “наземній” частині шахти ― велика металева конструкція. За допомогою неї витягують насос з глибини, коли його потрібно міняти.

З шахти по трубах соляний розчин тече в розсолозбірники. І ми теж йдемо туди.

Тут ще дужче відчувається сіль ― ми стоїмо буквально над нею. У збірниках розсіл відстоюється протягом 5-6 годин, а потім по трубах надходить до панв.

Пані Оксана розповідає, що саме тут знімали фільм “Довбуш”, який вийде в прокат 24 серпня 2023 року.

- Була сцена: сидів лихвар зі своїм сином, йшли до нього гуцули та здавали якісь збанки, але він їх сильно обдурював. У той час забігають опришки й починається бійка. А пізніше взагалі наш розсіл використали ― туди кинули одного з акторів, ― розповідає пані Оксана.

- А це безпечно? Збірники глибокі ж.

- Те що глибоко ― неважливо. Густина розсолу ― це як мертве море. Людина хоче стати на ноги, а не може, бо її виштовхує. Очі, ніс печуть. Важливо одразу допомогти вибратись.

Поки жінка розповідає, починається гроза.

- О, вони нам, до речі, під час зйомок дах допомогли відремонтувати, ― згадує жінка.

На солеварні було чимало відомих людей ― Віталій Кличко, Дмитро Кулеба, Сергій Сингаївський, Леся Нікітюк, Костя Грубич, Ніна Матвієнко, Христина Соловій, Євген Клопотенко, Вахтанг Кіпіані. Були й іноземці - їм найбільше подобається сільзавод, бо тут збережена автентика.

- А лікарі кажуть, що тут взагалі є перспектива лікування хвороб дихання.

Кожного разу потрібно було доводити, що шахта може існувати

Поки дощ б’є у дах, я запитую, як пані Оксана почала свою соляну історію:

- У 1980 році шахту хотіли закрити, вже навіть розробили проєкт. Мій викладач з геофізики робив тут дослідження про кастове утворення. І я випадково його зустріла, бо живу поблизу. Ми розговорились, він розповів про ситуацію. Я кажу: цікаво. І тоді виявилось, що сюди потрібен гідрогеолог ― так я й почала працювати з сіллю.

Надовго лишатися тут пані Оксана не планувала. Але з часом втягнулася і зараз цю справу вже не залишить.

Робочий день технологині розпочинається з того, що потрібно визначити рівень розсолу, виміряти його концентрацію, розчинити йод, подивитися чи все гаразд на виварювальному процесі. Підприємство ― це чимало документації, треба все оформити.

- Роботи багато, але нічого ― аби завод тільки працював.

У місяць Дрогобицький солевиварювальний завод виготовляє до 55 тонн солі. На добу добувають 50 метрів кубічних розсолу. Сам розсіл, до речі, також продають ― навіть більше, ніж виварюють.

Коли дощ врешті стих йдемо до місця, де сіль виварюють.

- Дрогобицька сіль найкраща не тому, що ми тут працюємо, а тому, що вона виварна, найчистіша, ― каже пані Оксана, поки ми заходимо до приміщення.

Як у 13 столітті варили ― так і зараз

У двох панвах, які гріються на дровах, кипить соляний розчин. По боках вже набирається сіль. Поруч ― лопата, якою цю сіль дістають. Тут вона ще не така, яку купуємо у магазині, а пластівцями ― справжнє біле золото.

Технологія виварювання незмінна ― як у 13 столітті варили, так і зараз.

Потім сіль збирають у мішки - їх вантажать на віз і кінь тягне його до цеху, де відбувається процес сушіння, подрібнення та фасування.

- А чому не можна якось модернізувати доставку? ― запитую я.

- Метал дуже піддається корозії ― якщо будемо мішки з сіллю возити машиною, то спишемо її через рік, бо вона буде вся в дірках. А дерево стійке до солі.

По дорозі до фасувального цеху бачимо пана Василя ― він рубає дрова, які підкладають під панви. Деревину на завод купують у Дрогобицькому лісгоспі.

Зараз на заводі працює 40 людей, а раніше ― до 20. Під час повномасштабної війни видобуток солі збільшили.

- До повномасштабного вторгнення Соледар повністю забезпечував Україну сіллю і ми не мали потреби виробляти більше. Лише хто хотів кращу сіль, то брали нашу.

“Якби ми не були відомі, то можливо завод вже б і закрили”

На солеварні тепер часто проводяться екскурсії ― їх нещодавно відновили. Зараз керівництво підприємства працює з туристично-інформаційним центром, до них звертаються туристи та приходять на сільзавод.

Мінімальна група ― 10 людей, максимальна ― 30. 100 гривень з дорослих, 50 з дітей. Військові ― безплатно.

- Екскурсії дають нам кошти й рекламу. Люди дізнаються історію солі і йдуть її купувати. Це допомагає нам зберегти завод, бо якби ми не були відомі, то можливо нас вже б і закрили, ― каже пані Оксана.

І додає, що побачити цей процес дуже важливо дітям, адже вони тут знайомляться і з хімією, і з фізикою, і з історією свого міста.

Крім того, пані Оксана виготовляє сувенірні пакування солі ― в мішечках, в топках: як на гербі Дрогобича.

Прощаємося з пані Оксаною коло адміністративного корпусу ― у неї ще багато роботи на виробництві. А мені, здається, нарешті пахне сіллю у Дрогобичі.

Слідкуйте за нами в Telegram!

Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!