Сьогодні ми вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні. 20 лютого 2014-го в Києві на вулиці Інститутській снайпери розстріляли десятки протестувальників, що брали участь в Революції Гідності. Згодом їх назвали Небесною сотнею. З того часу минуло дев’ять років, але події на Майдані Незалежності в столиці залишаються свіжими, гострими та болючими.
Ми поспілкувались з дрогобичанами, активними учасниками Революції Гідності, як у Києві, так і у Дрогобичі, та поцікавились, чому, на їх думку почався Майдан та, які головні цінності переслідували його учасники.
Михайло Задорожний
Депутат Дрогобицької міської ради, учасник Революції Гідності
Михайло Задорожний
“Як для кожного українця Майдан 2013-2014 року був проявом Гідності, Незалежності, проявом того, що нас ніколи не зламати. Українці ніколи не виходили на Майдан, щоб відстояти якісь свої матеріальні блага, а лише тоді, коли утискали їхні права. Бо свобода – це головне для кожної людини”, – розповідає Михайло Задорожний.
Депутат вважає, що Революція Гідності була неминучою. Адже влада почала наступ на права і свободи українців. Перші місяці - це був демократичний протест, але влада не дослухалась своїх громадян і він переріс в протистояння.
“Якщо дивитись на питання історично, то ми завжди виборювали свої права на майданах. Ще з часів козацтва – коли старшини вели козаків, на їх думку, не у вірному напрямку, вони виходили, показували свою волю і змінювали керівника. Або ж весна народів, коли українці вийшли на майдан, як усі європейські нації, і боролися за свою свободу. Хоч австрійська влада тоді розстріляла багато наших людей, вони домоглися свого – скасували кріпацтво. Ще один яскравий приклад – в Дрогобичі в 1911-му проходили вибори до Австрійського парламенту, вони були сфальсифіковані. Тоді також дрогобичани вийшли на протест – розстріляли сорок людей”.
Михайло Задорожний називає Майдан духом свободи: “Коли відбувався наступ на наші права, на свободу, ми це відстоювали”.
Після того, як стало відомо про перших загиблих під час Революції Гідності чоловіка переповнювала злість і ненависть до влади, яка так вчинила зі своїми громадянами:
“Коли все тільки починалось, в мене закрадались сумніви чи ми зможемо домогтися свого, бо влада виглядала дуже сильною, своєрідним монстром. Але попри те все, я не міг подумати, що вони будуть вбивати протестувальників у самому серці Києва”.
Три дні, коли відбувались масові розстріли на Хрещатику та на Інститутській були найскладніші для Михайла, адже тоді там перебував його син:
“Після того, як побили студентів кожен свідомий українець був зобов’язаний показати владі, що над нашими дітьми знущатися не можна. Тому громадяни з’їжджались туди показати свою позицію, позицію демократичного волевиявлення. В будь-якій країні громадянин має право на протест, коли влада вчиняє неправильно”.
Депутат каже, що кожен українець розуміє Революцію Гідності по-своєму. Вона торкнулась кожного і залишила свій відбиток на суспільстві.
“Повторення Майдану не залежить від українців, від них залежить те, кого вони оберуть керувати державою. Владу завжди потрібно контролювати, інакше вона рано чи пізно скотиться до тоталітаризму”, - резюмує він.
Микола Походжай
Волонтер, учасник Революції Гідності
Микола ПоходжайФото: printus.com.ua/
Микола Походжай був учасником не лише Революції Гідності, а й Революції на граніті у 1990-му та Помаранчевої Революції в 2004-му. Події 2013-2014 рр стали для нього своєрідним продовженням Революції на граніті. Каже, що перед ним не стояло питання “Їхати в Київ на Майдан чи ні?”, він просто їхав і все.
“Кожен Майдан, кожна революція це шанс для України вирватись з російського кола. Починаючи від Революції на граніті у 1990 році, до Помаранчевої та Революції Гідності. Просто в 1990-му було менше людей, а з кожним разом все більше і більше. Основним поштовхом до протестів на Майдані стало те, що суспільство дозріло до змін. Люди не хотіли жити в брехні”, - впевнений він.
Микола розповідає, що на Революції Гідності особливо йому запам’ятався момент, коли присутні всі разом писали листа путіну:
“Ми розгорнули величезне полотно, і всі хто були, підходили, писали туди щось від себе. Це було ще у листопаді”.
А ще пригадує як 9 січня з Дрогобиччини на Майдан в Київ приїхали 300 колядників та влаштували бойківську коляду.
Марія Стецик
Депутатка Дрогобицької міської ради, учасниця Дрогобицького Євромайдану
Марія СтецикФото: dspu.edu.ua/
Початок Революції Гідності став для Марії Стецик великою надією і сподіванням, що це зупинить фатальний рух України у бік Москви.
“Було цілком зрозуміло, що Янукович та його “братки” зроблять усе, щоб зупинити рух України до Європи. В 2013-му, було якесь дивне відчуття, що Україна борсається у болоті. Стало важко, у прямому сенсі, дихати, відчувалось, що у суспільстві назріває протестна енергія, яка виведе людей на Майдан”.
За два десятиліття незалежності українці стали іншими. Відкритість кордонів переконала багатьох, що можна жити краще і бути вільними:
“За цей час дух свободи значно посилився. Надто цинічно, зухвало та зверхньо поводилась тодішня влада, особливо обурливим для притомної частини суспільства став мовний закон Колісніченка-Ківалова (закон приймали з порушеннями регламенту, а сам він став провокацією, організованою з метою русифікації України, - ред.). Це був зухвалий виклик, що владі плювати на духовні запити”.
Останньою краплею, на думку Марії, став надиктований з Кремля виступ Азарова. Але вона наголошує – там прорахувались: якщо українці виходять на майдани, то стоятимуть на них до кінця.
“Пам’ятаю, 22 січня 2014-го - ранок один з найважчих і найдраматичніших в житті. Смертельно поранено Сергія Нігояна, лікарі безсилі, тіло красеня загортають у строкатий плед і несуть до машини. Майданівці не співають, а кричать слова українського гімну. Потім загинув Михайло Жизневський, за кілька днів – його похорон у Михайлівському Золотоверхому. Заплаканий батько біля труни, у якій лежить неймовірно вродливий юнак, стотисячний похорон і “Плине кача”... Про 20 лютого говорити не можу і досі. Перед очима один кадр – униз Інститутською спід голубої каски стікає кривава річка”, - говорить Марія Стецик.
З першого дня жінка розуміла, що в Україні розпочалися незворотні процеси, але ціна свободи буде дуже висока. Три місяці було фатальне очікування кривавої кульмінації.
Марія розповідає, що тричі на Майдані був її чоловік – у грудні, січні і в лютому. У лютому мав їхати 19 числа, але не зміг знайти заміну на роботі, тому поїхав 20-ого. Страху тоді вже не було, натомість – внутрішнє заціпеніння. Тривожно стало в той момент, коли в церквах задзвонили дзвони і автобуси вирушили на Київ.
“На Дрогобицькому майдані я з першого дня. Намагалася хоча б на декілька хвилин бути присутньою на вранішній чи вечірній молитві, у критичні дні Майдану приходила разом зі студентами, дехто навіть радив мені подумати над своїм викладацьким майбутнім. Пам’ятаю велелюдні віча, коли збирались десятки тисяч людей, волонтерську службу Майдану і щире бажання небайдужих дрогобичан допомагати”.
Вона впевнена, що філософію Революції Гідності розуміють лише ті, хто “серцями проростає у Майдани”. Вони першими взяли зброю і в 2014-му пішли на Схід, а 24 лютого вже вишиковувались в черги до військкоматів. Ті майданівці. що не можуть взяти зброю до рук, боронять Україну волонтерською працею, донатами, словом.
“Майдани в Україні будуть тривати доти, доки збірний чи персональний хтось посягатиме на гідність, свободу і демократію. Бо це дає право жити у власній державі. Так, як живе цивілізований світ. Як сказала Ліна Костенко: “Ми з цього Майдану нікуди не підемо, Майдан став простором, де Україна зустріла себе”.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
