У Дрогобичі поширений волонтерський рух. І тут важко знайти волонтерів, які б не сказали: “Та ну що ви, ми ж нічого такого не робимо, ми, як усі”. Тим часом вони, приділяють допомозі іншим весь свій вільний час, окрім сну, та зазначають, що й деякі речі з дому виносять, щоб допомогти тим, хто цього потребує.
Частина волонтерів, які допомагають у Дрогобичі, об'єдналися у “Карітасі” Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, бо шукали шляхи бути корисними іншим. Вони й розповіли, що для них волонтерство, та як допомагають іншим.
Інна: “Християнин завжди допоможе тим, хто цього потребує”
Інна Колотило — мама п'яти дітей та координаторка волонтерів, виховниця у Дрогобицькій Станиці Пласту. Зазначає, більш активно долучитись до волонтерства змогла, коли менша дитина пішла у дитячий садочок. Й навіть почувала себе не дуже комфортно, через те, що не може доєднатись до активної допомоги.
“ Тому він потребує волонтерських рук і людей, які готові допомагати”, — зазначає Інна.
Її чоловік також волонтерив у “Карітасі”, допомагав з будівельними й ремонтними роботами.
Інна говорить, що для неї велика цінність, допомагати іншим.
Поряд зі шпиталем, який будують у реабілітаційному центрі "Назарет"Фото: З архіву героїні
"Коли ти присвячуєш час, уміння, увагу чомусь, що тебе наповнює це важливо. Коли ти просто працюєш за зарплату, то при виборі роботи шукаєш ту фінансову винагороду, яка вартуватиме сил і часу, які недоотримує твоя родина, твої діти. А коли ти допомагаєш іншим, то це наповнює додатковим сенсом твою діяльність", — говорить Інна.
Вона є координаторкою волонтерів та долучається до допомоги сама. На питання, чи доводилось допомагати переселенцям речами, чи посудом, зізнається, що з дому речі таки потроху виносяться.
На тренінгу для волонтерівФото: З архіву героїні
“Коли стикаєшся з потребою, спочатку думаєш: а чим я можу допомогти сама? Якщо вдома немає необхідного, то вже звертаєшся до інших волонтерів. Загалом, допомагати іншим - це по християнські. Що ж то за християнин, який не допоможе іншому у скрутний час”, — зазначає Інна.
Говорячи про подяку, зауважує, що волонтерам важливо розуміти, що їхня допомога підтримує інших.
“Я не очікую особливих подяк за свою роботу, бо волонтерство і є робота, адже ти вкладаєш час, вміння, внутрішні ресурси. Але волонтерам важливо відчувати свою потрібність, це й тримає у допомозі іншим”, — говорить дрогобичанка.
"Карітас" також продовжує надавати гуманітарну допомогу для ВПОФото: Сторінка "Карітасу" у Facebook
Також вона щосуботи займається з восьми підопічними у Дрогобицькій Станиці Пласту на волонтерських засадах. Адже виховання майбутнього покоління, правильних ідеалів, патріотизму — неоціненний вклад у майбутнє країни та її народу.
Далекоглядних планів жінка не будує, але зазначає, що хоче, щоб війна швидше завершилась й люди, які сумують за домівкою повернулись.
“Але ж деякі люди втратили дім”, — зауважую.
“Ви знаєте, люди не тримаються за стіни, люди тримаються за землю. Я чую багато відгуків від переселенців, які прагнуть повернутись у своє місто та відбудувати його. Хочеться зробити усе, щоб вони комфортно почували себе й мали віру, що, зрештою, втілять своє прагнення у життя”, — говорить Інна.
Олена та Тетяна: “Сили дає допомога іншим, підтримка у складній ситуації”
Олена Орлова та Тетяна Гукова-Лисак з Харкова. Вони вже 9 місяців живуть на Дрогобиччині та присвятили свій час допомозі іншим. Хоча до сумнозвісного 24 лютого 2022 року займались зовсім іншим.
Олена працювала медичним реєстратором, а Тетяна займалась пошиттям одягу й саме 24 лютого планувалось відкриття магазину, де продавався б одяг її виробництва. А 26 лютого Тетяна мала відсвяткувати 16-річчя сина. Зрештою, продукти, закуплені на свято, врятували від недоїдання три родини. Олена й Тетяна знайомі, спілкувались у Харкові й до останнього не збирались їхати звідти. Виїзд був досить спонтанним. Попри намагання жити під обстрілами, остаточне рішення їхати прийняла Тетяна.
Невдовзі після евакуації почали волонтерити Фото: З особистого архіву героїнь
“Я визирнула на балкон й побачила, що конструкція поряд відійшла від стіни будинку на ширину моєї руки. Я зрозуміла, що треба їхати, бо чим далі, тим небезпечніше залишатись у наших будинках. Зателефонувала Олені вже о 1 ночі вночі й сказала, готуйся о 6 ранку виїжджаємо”, — згадує Тетяна.
І вони виїхали у невідомість, дві жінки з синами. Доїхали до Львова, де їх зустріли волонтери, жили у тимчасовому прихистку для вимушених переселенців, а звідти вирушили до реабілітаційного центру “Назарет” на Дрогобиччину, де надають прихисток для переселенців.
Перша зміна в Карітасі, друга - в Назареті
“Спочатку ми працювали на складах “Назарету”, пакували гуманітарну допомогу, віддавали її. Я, та й Тетяна допомагали з організацією евакуації з Харкова та інших міст України, куди увірвалась війна. Також я допомагала з організаційними питаннями у лікуванні двох пацієнтів з онкологією. Ми докладались до будь-якої роботи, де потрібні наші руки, наша допомога. Працювали й над створенням Медичного центру ім. Святого Івана Хрестителя благодійного фонду "Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії Української Греко-Католицької Церкви", де допомагали знайти персонал та відкрити центр. До речі, він працює не лише для ВПО, а й для дрогобичан, тож всі хто шукає лікаря, можуть звертатись”, — зазначила Олена Орлова.
Один з волонтерських днів Фото: З особистого архіву героїні
Олена, як і Тетяна день проводять в офісі “Карітасу”, закриваючи нагальні волонтерські потреби. А ввечері та на вихідні, виходять на “другу зміну”, оскільки облаштовують побут у “Назареті”, де готують на 60 осіб, прибирають, допомагають літнім людям.
Приготувати на 60 осіб - неабияка допомога Фото: З особистого архіву героїні
“Я сама не очікувала, що я так можу працювати, 24/7. Це ніби нове пізнання самої себе й своїх можливостей. Навіть не можу сказати, що саме дає мені сили й натхнення, певно це допомога іншим, підтримка у складній ситуації. Чим більше допомагаєш іншим, тим більше заряджаєшся”, — говорить Олена.
"Чим більше допомагаєш іншим, тим більше заряджаєшся"Фото: З особистого архіву героїні
Вона розповідає, що до цього ніколи не волонтерила й досвіду такого не мала. У волонтерстві допомагає не лише власне бажання підтримати людей у скрутну хвилину, а й курси для самих волонтерів, щодо психологічної допомоги, захисту від вигорання й інші. Одні з останніх, стосувались соціальних працівників й проводились онлайн від Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка.
Олена Орлова вже має подяки за своє волонтерство й говорить, що допомога іншим, це те, що відтепер залишиться з нею.
Підтримка людей в скрутну хвилину
Тетяна Гукова-Лисак, згадуючи евакуацію з Харкова, говорить, що не могла лишити там знайому, знаючи, що їй важко, тому виїхали разом. Ще ввечері, перед тим самим дзвінком до Олени, вона була певна, що нікуди не поїде, що зможе облаштуватись тут, у місті, перечекати. Ночували у підвалах, у метро, й це при досить прохолодній температурі лютого. А потім, потім коли побачила загрозу безпосередньо біля свого будинку, вирішила все ж їхати.
“Коли приїхали у Львів, були навіть спантеличені: тут мир. У супермаркетах є продукти, люди спокійно пересуваються містом, а майже добу тому ми були ніби в іншому вимірі. Мене тоді обійняв мій син і сказав: “Дякую тобі, що нас вивезла”, — згадує Тетяна.
Вона зазначає, що допомога іншим — те, що підживлює та надає сил.
Вивантаження гуманітарної допомогиФото: З особистого архіву героїні
“Допомога, це моє життя, я завжди намагалась підтримати людей у тяжкі хвилини. Найважливіше для того, хто надає допомогу, знати, що він підтримав людину у скрутну хвилину, й це гріє серце”, — говорить Тетяна.
“Коли здається, що світ руйнується, покладаю все у руки Господа й роблю просто те, що від мене залежить. Й так чи інакше все устатковується”Фото: З особистого архіву героїні
Жінка зазначає, за власною ініціативою допомогла багатьом людям похилого віку оформити різноманітні допомоги, оскільки їм важко пересуватись містом, збираючи документи. Також допомагає у вирішенні питань гігієни.
Допомога під час виїздуФото: З особистого архіву героїні
Вона говорить, що планів на подальше не будує, бо за цей час, переглянула своє ставлення до планування й до своїх правил життя, особливо після смерті чоловіка. Говорить, що навчилась жити тут і зараз за відчуттями й погоджувати рішення, які йдуть від серця, а не від зовнішніх чинників. Та наголошує: “Коли здається, що світ руйнується, покладаю все у руки Господа й роблю просто те, що від мене залежить. Й так чи інакше все устатковується”.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
