Олександр Сердюк – український актор, волонтер, гуморист, зірка “Ліги сміху”. Зараз він працює на радіостанціях "Твоє радіо" та "Радіо.Накипіло", тримає культурний фронт, має ролі у виставах, волонтерить.
Ми говорили про війну, про творчість, про мову, про самоусвідомлення ну і, звісно, про Дрогобич.
Залишуся в Дрогобичі після нашої перемоги
-Як Ви опинились у Дрогобичі?
- Ця історія для мене одночасно і приємна і сумна. В мене дівчина з Дрогобича була, вона в перший день витягнула мене з Києва сюди. Пізніше ми розійшлися. Коли опинився в Дрогобичі, на наступний день пішов у волонтерський штаб, почав допомагати і зрозумів, що буду цим займатись до кінця війни. В мене в голові відбулась якась реконструкція і мені здається, що я залишусь у Дрогобичі після нашої перемоги.
Авто, на яке Олександр Сердюк збирав коштиФото: facebook.com/kolmen7
24 лютого в мене забрали все: дівчину, рідне місто, театр, майбутнє. Але в Дрогобичі, відчуваю себе так наче мені зараз 20 років і я все починаю заново. Мені тут дуже подобається. Відкрився якийсь портал моїх нереалізованих мрій, я зараз працюю на радіо – і “Твоє радіо”, і “Радіо.Накипіло”.
Розумію, чому Бруно Шульц був закоханий у це місто
- Чим саме Вам подобається місто?
- У Дрогобичі відчувається історія, місто ж досить старе. Щось магічне тут є, ці вулички — особлива атмосфера. Тут пройшла найкраща осінь в моєму житті, хоч вона була і найдепресивнішою, але не через Дрогобич. Все що мені подобається є в цьому місті – і на йогу пішов, і в театрі граю, і кав'ярня “26 і кава” з фільтр-кавою відкрилася. Тут комфортно. Я обожнюю ходити пішки, мені не потрібно кудись добиратися годину, тут за цей час вже вирішу 10 справ, а в Києві просто їхатиму в метро. Моментами я розумію Бруно Шульца, чому він був закоханий у це місто (Олександр Сердюк грає Бруно Шульца у виставі “UNIVERSUM”, – ред.).
Олександр Сердюк грав Бруно Шульца у виставі "UNIERSUM"Фото: facebook.com/kolmen7
Всі мої знайомі, звідки б вони не приїжджали, з Києва чи Дніпра, їх важко сюди заманити, але коли вдається, всім дуже подобається Дрогобич. “Брати Гадюкіни”, які тут концерт давали не хотіли їхати. Вони навіть квитки поміняли, бо хотіли більше тут побути.
Дрогобич звісно трішки відстає у цифровому розвитку, але в цьому є якийсь кайф. Мені тут добре.
- Як Ви почали працювати на “Твоєму радіо”?
- У мене була не дуже приємна історія, бо інколи волонтерів, починають називати шахраями. І я прийняв рішення більше не волонтерити – якщо я “шахрай”, то мабуть вже не треба цим займатись. Але мені написали коментарів 500: “Ти що?”, всі ж бачили мою активну діяльність. Наталя Гайдер (волонтер) написала мені: “Саша, давайте зустрінемось у Дрогобичі”. Вона розповіла, що в будь-якому разі, хто б не займався волонтерством, рано чи пізно його назвуть шахраєм. Наталя завела мене в кав’ярню “Jardin”, сказала: “Тут ти можеш пити каву, а хочеш познайомлю тебе з людьми з нашої радіостанції?”. Так я познайомився з Борисом Стефанківим, Олександрою Возняк, сказав, що можу робити якусь рубрику, але не маю ні назви, ні концепції. І мене взяли. Зробив декілька передач, ми організували марафон на честь 16-річчя радіостанції.
Олександр Сердюк, Тарас Стадницький та колектив "Твого радіо"
Це класичне радіо, комерційне, у них свої традиції, і ти приходиш такий: “Давайте марафон на 16 годин зробимо”. Я привіз тоді купу людей – Саша Чемеров, Тарас Стадницький. Другий раз кажу – давай “Варнякання” зробим з Антоном Слєпаковим і Андрієм Соколовим, вони приїхали тоді на фестиваль Бруно Шульца. Боря як завжди – ні… Я кажу: “Ти слухав альбом?” – не слухав. І він сидить в студії і такий: “Хмм, подобається”. І тепер коли я вже щось пропоную, він каже: “Окей”. Мене прийняли там, я дуже вдячний, приходжу туди як додому, дуже комфортно. У мене немає конфліктів ні з ким. Я насправді дуже вдячний всьому колективу, ну звісно моє найбільше кохання – Андрій Юркевич.
Потрібно, щоб людину, яка говорить російсько вважали не надто розумною
- 8 місяців тому в ефірі Першого західного Ви сказали, що людям, які тоді не перейшли з російської на українську потрібен час. Як Ви вважаєте станом на зараз чи було вже достатньо часу?
- Щоб цей час пройшов російська мова має стати мовою дегенератів, як колись росіяни називали українську. Щоб коли ти говориш російською, на тебе дивились і думали: “Ти якийсь ненормальний, з села напевно”. Я, коли розмовляю українською, то відчуваю себе графом, це класно. Українською важко матюкатися. А російською – ти з села, ти якийсь дивний. Я вперше коли приїхав у рідний Харків, то я теж фиркав на російські назви, а другий раз вже подивився, що дошками забиті вікна і написано: “Мы работаем”, я щасливий, що вони тут, вони працюють. Я не впевнений, що зараз людям там, або тим, хто втратили свою сім’ю, свої будинки зараз до цього.
Але з іншого боку – це вже клінічне, якщо людина на 9 місяць не зрозуміла, то я не знаю, що з ними робити. Це їхня відповідальність.
Але класно, що радіо, телебачення, всі стендапери, всі музиканти будуть говорити українською, всі документи, щоб сайти російською зникли. Щоб діти перестали дивитись мультики російською. Щоб людину, яка говорить російсько вважали не надто розумною. Багато хто перейшов на українську, війна зробила диво, українізація працює.
– Дехто каже, що бажання переходити на українську відбивають ті, хто, скажімо, змушує або ж різко аргументує свою позицію. Що ви про це думаєте?
- Хто їх заставляє? Держава? Людина на ринку? Ти сам маєш розуміти, ми ж не говоримо про п’ятирічних дітей. Все моє оточення вже перейшло на українську. Це було важко, звісно досі, як і я, деякі наголоси неправильні, слова. Але я не бачу, щоб держава змушувала людей, або ж люди когось примушували насильно переходити. Можливо це і було б добре. Але, якщо ти спілкуєшся вдома – то на будь-якій мові, якщо ти виходиш у публічний простір, соціальний, то прояви якусь повагу, ти громадянин якої держави? Тим більше зараз вже очевидно, що є зло.
- Як навчити людей перестати споживати російський контент, музику зокрема?
- По-перше, шукати український. Його насправді дуже багато. Мені деякі знайомі кажуть: “Мені потрібно замінити таку групу, вона була моя улюблена, але вона російська”.
Я їм натомість знаходжу 10 варіантів українських груп, виконавців. Тобто, потрібно допомагати. Людей треба включити в гру.
Якщо ти не хочеш слухати українську – не проблема. Цілий світ є, головне російську не слухай. Нічого росія не дала такого, яке б не можна було чимось замінити, немає такого гурту, такого продукту. Це насправді результат окупаційної роботи: ми знаємо всіх телеведучих російських, всіх музикантів російських, а своїх не знаємо.
Я дуже радий, що “Паліндром” збирає по 500-600 людей кожного концерту, що тік-ток український перемагає. Ми перемагаємо по всіх фронтах, але за це платиться дуже велика ціна. Якість… ну, моментами, вже починає тошнити від байрактарів і джавелінів.
"Вату" треба викорінювати з себе і оточення
– В одній з Ваших інстаграм-сторіз ви зазначали, що раніше були “ватою”. Коли стався ось цей переломний момент.
- Це сталось у 1997 році, коли я почув гурт “Скрябін” “Територія А “, тоді була вже битва між російським та українським продуктом в мені. Я в цей час слухав російську поп-музику, і з’явився “Скрябін”. А за ним мені стало цікаво, що ще є? І досить довго тривало оце протистояння, адже ти живеш в просторі, де транслюється російський продукт. Але більш глобальне переосмислення прийшло в 2017 році. З'явились такі проєкти як “Телебачення Торонто”, “Клятий раціоналіст”, пізніше – “Палає”. Це круто, що людям пояснюють банальні речі про сексизм, про фемінізм.
В 2019 році це сталось через Дудя. Я його дивився і в один момент подумав – навіщо це в моїй голові. Але все ж в цей час ми всі на це повелись, тепер ще довго будемо вигрібати того Дудя з нашої голови. У цей період прийшло усвідомлення того, що щось не так, що треба шукати свою культуру.
Вата – це таке поняття: коли тобі в’яжуть з дитинства лєнточки георгіївські в Харкові, і, ти просто не розбираєшся, тобі не дають інший погляд на інформацію. А тепер дуже багато контенту, де показують, що не так.
Словом, “вату” з себе треба викидати. Навіть вже я свідомий, а по своїх особистих питаннях, в мене в голові грають російські пісні. Земфіра… Постійно треба притупляти ці думки. Так, дякую, це вже було. Вату треба викорінювати з себе і оточення.
- Ви спалили футболку гурту “П’ятниця”, чому?
- Коли ти робиш такий крок, то тебе зазвичай питають: “А що з ними не так?”.
Андрій Запорожець - це людина світла, людина-сонце, людина-дов****б. Я ось так його називаю. Коли на 10 місяць повномасштабної війни, я бачу, що його жінка постить Земфіру і пише: “Наконец, спасибо тебе”. От це і називається вата. Якщо би Андрій Запорожець кричав “Слава Україні!”, українську пісню записав, донатив на війська, звісно футболку я не палив. Але ніхто не вибачається. У цьому вся проблема. Ніхто не сказав: “Ми дебіли, ми їздили в росію, ми заробляли гроші, ми підтримували твердження про “братські народи”. Але мені насправді плювати на них. Хочеться своє робити.
Чому я зробив вечір Стуса? Я побачив, що у нас знову з’являється оця російська культура, тупі приколи, лише тепер вже українською. У нас є багато свого, яке потрібно цінувати, а нове покоління, воно все одно фабрикує тупі приколи українською.
Олександр Сердюк на літературному вечорі за поезіями Василя Стуса
Також хотілося б щоб українські артисти співали, не тільки Тараса Шевченка і Лесю Українку, у нас є цілий пласт, купу пісень і авторів, яких ніхто не знає, але у них шикарні вірші.
Завжди мріяв бути музикантом, а в гумор мене насправді затягнуло випадково
- З чого виникла ідея створити “Музичне БУБУБУ?”
- Я мріяв працювати на радіо. І як тільки побачив, що в Харкові відкривається онлайн-радіо, я просто прийшов і кажу: “Хочу робити музичну передачу”. Мені про бюджети розповідають, а я кажу: “Та мені не треба гроші”. В чому фішка? Чим мене підкупило радіо-онлайн? Ти можеш говорити все, що завгодно, з ким завгодно, окрім Сансея (український і російський фанк-реґі гурт, переважно російськомовний), він там заборонений. Я вже тепер розумію чому. Це класно, ти відчуваєш свою свободу. Я, як дитина, говорю з музикантами, які мені подобаються, питаю про все, що мені цікаво. “Музичне БУБУБУ” для мене це просто відкриття і така собі віддушина. Ніколи не думав, що колись закохаюсь в щось нове на творчому шляху і тим коханням стало «Радіо».
Фото з запису "Музичного БУБУБУ" з Лесиком ОмодадоюФото: facebook.com/kolmen7
Я завжди мріяв бути музикантом, а в гумор мене насправді затягнуло випадково. В Залізничній академії не було музичних гуртків, музикантів. Просто на 10 років я дав собі відстрочки. За 10 років гумор дуже багато дав мені, але і багато забрав. Вся моя історія, все, що я маю – завдяки театру “Горобчика”, але я все ж хотів бути музикантом.
У мене є музичний проєкт. Перший альбом був російською, проте нещодавно я його видалив, а тепер дописав новий, вже українською.
Я взагалі не уявляю, як зараз можна виходити і співати російською.
“Горобчик” зробив багато, шкода лише, що російською
- Театр “Горобчик”, це те, що зробило Вас відомим. Чи буде цей проєкт мати якесь продовження?
- Я думаю, що ні. Ми зараз на паузі, яка затягнулася вже на пів року. Там 12 супер талановитих людей, які зараз волонтерять, воюють, в кожного багато ідей. І зібрати знову цю гвардію… Ну, мабуть, нас збере кіно, якщо скажуть треба зняти абсурдний фільм, перший комедійний, тоді, можливо, цей виклик буде цікавий усім. А просто їздити з виставами… Збирати всіх, шукати декорації, це не вигідно. Чому стендапери зараз королі? Бо просто мікрофон, колонка і ти. Все. Ти навіть без світла можеш говорити. “Горобчик” багато зробив. Шкода хіба, що проєкт був російською. Я не зміг знайти аргументи, хоча ми це обговорювали. Це викликало багато конфліктів у колективі. У нас багато людей з Донецьку, з Криму. А потім перша бомба в рідному місті – і всі перейшли на українську, всі роблять український контент і вже нема питань більше.
У нас перша імпровізація українською відбулась після початку вторгнення. В квітні чи в травні.
Російська мова – це мова зла, вона не потрібна нікому, тим більше в Україні. І якщо ми це всім доведемо, то наступне покоління не буде говорити цією мовою.
- Що на Вашу думку буде після нашої перемоги в Україні, а що — у росії?
- Сподіваюсь, на росії буде степ, безкінечний степ. Немає нічого, ні майбутнього, ні минулого, лише велике поле. В Україні … нам зараз дуже важко, але в кінці ми все ж бачимо якесь світло, а росіяни – не думаю. Вони бачать або свій кінець, або важкий період розвалу.
Фото Олександра Сердюка у День Незалежності УкраїниФото: facebook.com/kolmen7
Ми можемо все. Для нас немає нереальних речей. Якщо ми цю війну закінчимо і переможемо, то ми станемо дуже сильною країною, яка швидко розвивається. Бо що може бути страшніше ніж повномасштабна війна, де ти бачив ракети, бомби, окупантів, жертви. Напевно, тільки кінець світу, але ми будемо готові і до нього. Нам треба після війни зробити правильні висновки. Не робити собі ідолів, не бути “побєдоносцями”, розвиватися і будувати самих себе.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
