Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну запам'ятався кожному різним, але однаково тривожним. Для когось він став початком змін чи довгої евакуації, для когось - стимулом працювати далі ще наполегливіше.
Редакція Дрогобич.City запропонувала місцевим жителям поділитись своїми фото з першого місяця повномасштабного вторгнення та згадати, яким він був й які емоції викликав.
Лідія Жгута, працівниця виконкому Дрогобицької міськради
У перший день повномасштабного вторгнення росії я йшла на роботу зранку, небо було похмурим тоді, я не бачила там нічого, але чула дуже голосний звук чи то нашого винищувача, чи чогось на кшталт цього і це давало зрозуміти, що вторгнення таки відбулось. Мабуть, як і в кожного українця, у перші дні мої патріотичні відчуття дуже загострилися, але емоції не брали верх, хоча я дуже емоційна людина. Тоді було навпаки: я стала все сприймати з холодним розумом, без емоцій. Мабуть, така захисна реакція.
Безперечно, спершу я не вірила, що це все відбувається з нами, але думок про те, щоб кудись їхати не було, мені самій хотілось бути корисною тут, на своєму місці і допомагати, як тільки можу. Звичайно, був страх і невідомість перед завтрашнім днем, хвилювання за рідних та близьких. Моя тодішня фотогалерея повна знімків екрана та абстрактних фото, себе фотографувати не хотілось, якось було не до цього і рука не піднімалась, щоб робити селфі.
Ці фото про те, як дрогобичани почали плести сітки. Тоді мене переповнювала гордість, як за військових, так і за цивільних.
Дрогобичани плетуть маскувальні сітки Фото: Лідія Жгута
А це фото сумочки та синьо-жовтої стрічки, яку я зробила, щоб поширити допис в соцмережі про свою чітку позицію, любов до рідної держави і те, що пишаюсь, що я українка.
Сумка з патріотичною стрічкоюФото: Лідія Жгута
Цю патріотичну картину я намалювала через надлишок емоцій. Я її продала за 50 євро з допомогою допису у Фейсбуці, а виручені кошти відправила у фонд для наших військових «Повернись живим».
Патріотична картинаФото: Лідія Жгута
Перший місяць повномасштабного вторгнення був важким, були "гойдалки" думок, але також непохитна віра і надія на перемогу! Слава Україні!
Марта Мусійчук, керівник школи танців "Marmus"
На початку повномасштабної війни в мене було багато фото та відео в галереї, які пов’язані з допомогою, волонтерством. Я це все видалила, щоб не згадувати про ті часи.
У перший день війни я чомусь фотографувала небо, до якого ми так рідко підіймаємо очі.
24 лютого наше небо - світле та сонячне. Страшно було уявляти, що відбувається в інших містах.
НебоФото: Марта Мусійчук
Моє рідне місто, яке стало дуже пустим у перший день.
Дрогобицька ратушаФото: Марта Мусійчук
У перший тиждень війни я завела собаку, тому що подумала, коли, як не зараз?
Собачка МартиФото: Марта Мусійчук
Це фото зроблено на третій тиждень війни. Я у рідному місті, з друзями. Всередині пустота, та невідомість, що буде далі, але водночас спокій, бо я вдома зі своїми людьми.
Марта з подругоюФото: Марта Мусійчук
Я фотографувала спокій у нашому місті. Усвідомлення того, що десь не так, мене вбивало всередині.
Захід сонцяФото: Марта Мусійчук
Софія Савчин, ведуча новин на "Твоє радіо"
Це перший день війни. Ми з собачкою Бетті пішли купувати ліки, які закінчилися у невдалий момент. Була велика черга і я на емоціях подзвонила мамі і перепитала, що треба в аптечку у тривожну валізу, яка так і не була складена до того часу.
Черга в аптекуФото: Софія Савчин
Похід у "Сільпо" лякав, бо там були пусті полички, які трохи нагадували карантин, але цього разу було в сто разів страшніше.
Пусті полиці в "Сільпо"Фото: Софія Савчин
А це улюблене небо в Дрогобичі. Я приїхала тоді з кавою з заправки до подруги під будинок, почалася тривога і ми спустилися у підвал, де панувала особлива тусовка. Діти, що були там, мали іграшки, а ми періодично виходили з підвалу, щоб послухати радіо.
НебоФото: Софія Савчин
Було таке, що я проводила онлайн-заняття з ванни, бо почалася тривога.
Онлайн-заняттяФото: Софія Савчин
Це фото гір, яке я зробила, коли ми виїхали за місто з друзями. Тоді мені було дивно, що війна виглядає ось так: хтось в укритті, а я на відпочинку. Переконування, що це нормально, заміняли почуття провини, і так по колу.
Пейзаж гірФото: Софія Савчин
А це особливе і цінне фото для мене. Тут ми прощалися з подругою, яка з донечкою збиралася за кордон. Ми не знали, скільки часу не будемо бачитися. На фото ми усміхаємося, але тоді важко було стримувати сльози. Я розридалася, як тільки вийшла з їхнього дому. Зараз вони вже в Україні.
Софія з подругамиФото: Софія Савчин
Христина Федак, стиліст зачісок
У перший місяць практично нічого не фотографувала. На цьому фото торт на день народження чоловіка, 24 лютого. Свічку ми так і не задули, бо були просто в шоці, нас трусило, над хатою літали винищувачі і ми думали, що війна вже зовсім поряд.
ТортФото: Христина Федак
Тут вже зібрали себе до купи, бо потрібно приділяти час донечці Ліні, бути адекватними.
Христина з донечкоюФото: Христина Федак
А це нас бабусі і дідусі відправили в Польщу, бо наступні два тижні мали бути вирішальними (усміхається). Ми пручалися до останнього, але все-таки погодилися виїхати на 2 тижні.
Фото донечки Христини, коли вони виїжджали з УкраїниФото: Христина Федак
Тут ми їхали у повному автобусі людей назад в Україну. Рахували дні, коли вже відсидимо і нарешті будемо вдома.
Христина з донечкою дорогою додомуФото: Христина Федак
Нарешті приїхали додому і зустрілися з нашою собачкою. Я дуже скучала за нею, вона для мене як друга дитина.
Христина з собакоюФото: Христина Федак
У перший місяць ми цілими днями дивилися новини і абсолютно не було бажання щось фотографувати.
Юлія Кушнір, співвласниця кав'ярні "26 і кава"
У перші дні повномасштабного вторгнення не могла сидіти на місці. Долучилась до плетіння маскувальних сіток.
Плетіння маскувальних сіток у Дрогобичі
"Це спільне плетіння сіток на площі Дрогобича стало ментальною розрадою і водночас корисною справою для нашого війська", - розповіла Юлія.
Лілія Пузанова, журналістка
Якщо чесно, я не пам'ятаю, що фотографувала у перший день війни.Ось лише зараз по даті створення файлів могла то все пригадати. Ми з колегою постили новини, засинали й прокидались з Telegram-каналом. Бувало таке, що новина виходила о 2 ночі, а потім о 4 ранку. Це все відбувалось, поки були світло та зв'язок. Тож бажання фотографувати "загубилось" на той час десь серед новин та подій.
Малюнок дитини
Це малюнок моєї шестирічної дитини. Тут вона у касці збирається мене захистити від танка, що проїжджає за вікном. Я його сфотографувала, бо він дуже мене розчулив і показав, як ці події сприймає дитина. Ми ще фотографували, як заклеювали картоном вікна, задля світломаскування, але вже видалила ті фото. Як добре, що дрогобичани не мають такого досвіду. Бажано його не мати загалом.
Наша евакуація у Дніпрі
А тут ми вже дорогою до Дрогобича. Зупинились у Дніпрі на декілька днів і рушили далі. Це табір для тимчасового проживання переселенців. Тут з дітьми та дорослими займались психологи. У дітей було малювання, фізкультура, заняття з письма, їх розважали аніматори. А ми, дорослі, робили марлеві накладки на рани, які потім передавали у госпіталь.
Дрогобич
Ось таким я побачила Дрогобич. Трохи сірим, з важкими хмарами, але прекрасним, з чудовою архітектурою.
