Замість нудних лекцій — живе спілкування, а замість великої аудиторії — кімната гуртожитку та м'які крісла-мішки. Так, у Дрогобичі проходять курси з української мови для вимушених переселенців. Більшість з них – жінки з Київщини та Харківщини. І якщо на початку вони не надто добре розмовляли українською або не розмовляли взагалі, то нині майже вся група говорить вільно.
Курси з української мови — волонтерство для викладачів
Курси української мови для переселенців організували з ініціативи кафедри української мови філологічного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Зокрема, декана філологічного факультету, професора Петра Мацьківа та завідувачки кафедри української мови, професорки Віри Котович. Заняття проводять на волонтерській основі.
На один з уроків солов'їної завітали журналісти Дрогобич.City. І ось, що побачили: на столі –роздруківки з наголосами, які навіть не всі носії української мови правильно проставляють, та гурт жінок, які невимушено говорять про своє, жіноче, а також про творчість, українські пісні, звичаї, традиції та обряди. Зокрема, про Великдень та Вербну, або ж Шутну, неділю, як її часто називають в Галичині.
— Шутку заносять у чисту оселю, — розповідає кандидатка філологічних наук Марія Стецик, одна з викладачок курсів. — Тож і прибрати в оселі намагались саме до цього дня. Й це займало чимало часу, адже потрібно було вимити кожен куток оселі, вікна, обов'язково випрати фіранки.
Дехто зі слухачок записує в словник слово «фіранки», інша – «кватирка», а чийсь словник поповнився новим словом «обрус», тобто скатертина.
— Як вам курси української? — пошепки запитую жінку з Києва.
— Чудово, дуже легко все запам'ятати, викладачі гарно пояснюють, з ними цікаво, — пошепки відповідає співрозмовниця. Тож заняття, які мали б тривати з 17:00 до 19:10, зазвичай закінчуються набагато пізніше.
«Хотіла поглибити свої знання з української, а отримала набагато більше»
— Тут тепло, як фізично, так і морально, — ділиться враженнями Ірина з Ірпеня.
Вона з мамою виїхали з рідного міста в перші дні війни. На цьому наполіг її чоловік. Зітхає, не даремно. Ірина тимчасово залишилася без роботи та сподівається невдовзі повернутись в рідне місто. Її чоловік боронить Київщину. А вона, відвідуючи курси, боронить українську культуру, бо ж повернеться додому з новими знаннями.
Розмовляє українською досить швидко й гарно, подекуди зупиняється й намагається перекласти російське слово. А подекуди, занурившись в емоції, переходить на російську, а потім знову повертається до української:
— Я люблю багато подорожувати й з кожного міста намагаюсь увібрати щось важливе. З Дрогобича хочеться увібрати багато чого. Тут такі люди, вам не передати. Добрі й гостинні, як нас тут прийняли…
От у житті відбудеться багато чого, а я ці вареники ніколи не забуду. Бо це не просто страва, це турбота про кожного, це намагання зробити нам приємне. Адже всі ми, жінки, розуміємо, яке навантаження лягає на нас. А тут на волонтерській основі люди не лише викладають для нас, а й готують їсти.
Я дуже радію, що потрапила на ці курси. Бо ж хотіла першочергово поглибити свої знання з української, зробити її повною, різнокольоровою, якщо можна так сказати. І нам дійсно багато вдалось вивчити й багато чого опанувати. Шанс повчитись у фахівців такого рівня, ще й носіїв мови, випадає не завжди. Й для себе я вирішила, що знати державну мову й вільно нею володіти — дуже важливо.
Поки Ірина розповідала свою історію, викладачки поділилися успіхами своїх учениць.
— Ми займаємось вже третій тиждень, спочатку розраховували курс на два тижні, а потім, на прохання учасниць, на кафедрі погодили рішення продовжити, — розповідає викладачка курсів Леся Баранська. — Ми всім викладацьким складом пишаємось нашими ученицями. Бо на перших заняттях вони несміливо вимовляли українські слова та навіть соромились. А послухайте — вже вільно розмовляють українською. Тут, до речі, ще допомагає й мовне середовище.
У Дрогобичі та громаді є різні ініціативи з викладання української мови від педагогів. І викладачі, й учасниці зазначають: головне бажати вчитись і вибудувати в колективі дружню атмосферу. І результат не змусить на себе довго чекати.
