Дрогобицькі театрали й волонтери потрапили до всеукраїнського журналу Reporters – медіа, що пише репортажі й розповідає історії з усієї України. Цього разу у виданні розповіли про життя у дрогобицькому театрі під час війни. Історію для журналу розповіла дрогобицька журналістка, репортажистка Маріанна Максимова, яка відома за творчим псевдонімом Єва Райська.
Даємо уривки з репортажу, про реалії війни, які щиро та натхненно дрогобичанка розповіла для всієї України.
«Уже на другий-третій день війни команда театру вирішила долучитись до волонтерської ініціативи: замість репетицій та вистав — приготування м’ясних котлет та інших наїдків для українських солдатів. А у приміщеннях гримерок та інших кімнатах облаштувати прихисток для колег-театралів із найбільш «гарячих точок» країни.
Микола Гнатенко (директор театру) розповідає, що кошти для закупівлі продуктів здебільшого збирають власними силами. Інколи допомагають місцеві підприємці, волонтери. Поки йдемо сходами до інших кімнат, директор театру вголос перераховує, хто скільки приніс борошна, свіжих продуктів, долучився фінансово чи віддав власний мангал для приготування страв на вогні. Або просто прийшов готувати для українських захисників. Чоловік пояснює, що в солдатському раціоні повинно бути багато білкової їжі, оскільки сухпайки, котрими воїни сяк-так харчуються, недостатні для повноцінного харчування та боротьби на фронті. Тому підбирають лише свіжі продукти. Готують разом — кожен знає, чим зайнятись на імпровізований кухні театру: від процесу нарізання цибулі до кінцевого етапу пакування харчів...»
***
«Коли прогриміли перші вибухи в Сєвєродонецьку, актори якраз репетирували спектакль, який збиралися зіграти незабаром. Всім одразу наказали спуститись у бомбосховище театру. Щойно сирени стихли, Наталя схопила те, що було під рукою, та поїхала на вокзал. Тривожну валізу так і не взяла. Зрештою, взяла з собою біль, котрий ще довго житиме в неї під шкірою. 2 березня у дівчини помер рідний брат. Єдиний, хто залишився в місті. У той час Наталя дісталась уже Дрогобича, тому організувати похорон на відстані було вкрай складно. Ритуальні служби навідріз відмовляли, бо обстріли велись без зупину.»
***
У приміщенні дрогобицького театру імені Юрій Дрогобича можна прийняти ще 15 людей. Директор Микола Гнатенко вірить, що й іншим актором з Сєвєродонецьку, таки вдасться сюди приїхати. Для цього спеціально облаштували нову кімнату, котра перед війною мала б служити як склад для театральних реквізитів.
— Сидиш отак тут. Коли вільна година — йдеш гуляти містом. Гуляєш пів години й знову погано. І тут погано, і там погано. Морально. Бо не знаєш, як витягнути з-під обстрілів тих, хто там. Боїшся за близьких. Не знаєш, як допомогти. Залишаєшся безпорадним. Відчуваєш вину…»
