Борислав у ХХ столітті був мультикультурним містом. Тут, окрім євреїв, мешкало багато поляків та українців. Під час Другої світової війни чимало з них опинилися перед моральним вибором — протистояти нацистам або підкорятися. Однак були ті, хто наражав себе і своїх рідних на небезпеку, рятуючи євреїв, які були їхніми знайомими, сусідами чи навіть випадковими перехожими. Більшість із них удостоєні звання «Праведник народів світу» та «Праведник України». Історії деяких розповідає журналістка Дрогобич.Сity Лідія Мазурчак.
Праведник народів світу — це офіційне звання, яке отримує людина, яка ризикувала власним життям заради порятунку євреїв у період Голокосту. Його присуджує Національний Меморіал Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» від імені держави Ізраїль і всього єврейського народу. В Україні таких 2659, і понад 1000 з них були на Львівщині. До речі, за кількістю таких осіб Україна на четвертому місці серед держав — одразу після Польщі, Нідерландів та Франції.
Родина Мінів
Серед них Анна Мінів, її донька Анна Шуба (Мінів) та сестра Теодозія Мінів. На висвітлення їхньої історії мене надихнув Сергій Смоляк, директор Бориславської школи І-ІІІ ступенів №4 імені Коваліва, у якій я працюю.
Саме він познайомив мене із онукою та донькою «Праведниць світу» — Орисею Хруник (Шубою). Матеріали та документи, які мають відношення до їхньої родини, допомагав збирати голова Бориславського товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема, нині покійний, Леонід Мільман.
Теодозія Мінів з племінницею Анною Шубою
Родина Мінів підтримувала дружні відносини з євреями, а тому, коли розпочалися погроми, не могли стояти осторонь. Вони ховали їх у своєму домі. Йшов 1941 рік. Одного дня у двері родини постукав схвильований сусід, єврей Ізидор Гіршгорн. Його дружину та двох доньок схопили німці. Після цього їх більше ніхто і ніколи не бачив.
Порадившись з донькою Анною та сестрою Теодозією, Анна Мінів вирішила впустити чоловіка до себе в дім. Відтоді Ізидор почав жити з ними. Однак потрібно було не втрачати пильність і вчасно попереджати одне одного про небезпеку. Коли у хату заходили сторонні, Ізидора ховали за шафу.
Згодом у Бориславі почали все більше лютувати нацисти. Тому вирішили вдень зачиняти його у підвалі, а вночі переводити до кімнати. Згодом родина Мінів врятувала ще двох євреїв, які звернулись за допомогою — Полю Шенберг і Айзенштайна (на жаль, його прізвище пані Орися не пам'ятає — прим ред). Вони пережили у них всю війну. Врятований вдівець Ізидор Гіршгорн одружився на одній з своїх рятівниці — Теодозії Мінів. Спершу вони виїхали у Польщу, а потім — у США, де і прожили до смерті.
Теодозія Мінів та її чоловік, врятований єврей, Ізидор Гіршгорн
Звання «Праведник народів світу» Анні та Теодозії Мінів присвоїли посмертно, а Анна Шуба (теж уже покійна) у 2005 році отримала почесну грамоту, написану російською та івритом.
Родина Бабич
Не менш цікавою є й історія родини Бабич, яку розповіла мені Христина Ярославівна Гоянюк (у дівоцтві Бабич). Її батьки теж визнані «Праведниками», однак «Праведниками України». Таке почесне звання запровадили у 1989 році з ініціативи Всеукраїнської єврейської ради та фонду «Пам’ять жертв фашизму в Україні».
Марія і Ярослав Бабичі
Саме такими й були вчителі Ярослав Григорович та Марія Євгенівна Бабичі. Марія Євгенівна походила з відомого роду Бандрівських, її батько був священиком в селі Рожнів Івано-Франківської області. Брат Євгена Пилип працював директором школи в селі Уріж.
Дідусь Марії Карло Бандрівський був шкільним товаришем «Каменяра» — Івана Франка. Останній навіть присвятив своєму другу оповідання «Історія моєї січкарні», написане у 1881 році.
Родина ж Бабичів мешкала у Бориславі. Батьки познайомилися у Дрогобичі, оскільки обоє вчилися в гімназії. Пізніше одружилися, переїхали у Борислав, де жили на вулиці Коцюбинського (сучасна Трускавецька). Марія Євгенівна протягом 1941-1942 років працювала в міській управі, а Ярослав Григорович — директором школи в селі Орів.
По сусідству з Бабичами мешкала багатодітна єврейська родина Геся Гейліка. Коли в місто зайшли німці, родину відправили у гетто на Мразниці. Одного дня наймолодший син Гейліків прибіг до Бабичі з проханням врятувати його родину.
Ярослав та Марія, усвідомлюючи всю складність та небезпеку ситуації, пішли на рішучий і ризикований крок. Як працівниця управи, Марія Євгенівна виготовляє родині Гейліків кенкарти (документи, які посвідчують особу) на українські прізвища, доводячи німцям те, що члени сім’ї зовсім не євреї, а українці.
Коли кенкарти були вже готові, їх потрібно було якось передати у гетто. Це зробив Ярослав Григорович. Він підійшов до гетто, поруч з яким побачив рів. Чоловік пильно стежив за напрямком руху чергового німця, а коли той пішов у протилежний бік, Ярослав вскочив у рів і зумів передати Гейлікам документи. Так родина Гейліків врятувалася.
Через кілька днів після цього вони втекли в Польщу, а звідти — далі в Європу. Вже після війни голова сімейства Гесьо Гейлік розповідав усім про те, як їх врятувала вчительська родина.
Родина Бабичів
Завершення війни принесло певний спокій у життя Бабичів. Марія Євгенівна працювала вчителькою початкових класів та домогосподарства в 4 школі, а Ярослав Григорович викладав українську мову та літературу у 8 школі на Бані та 1 — вечірній.
Однак вже після настання незалежності України долю цієї родини починає досліджувати Леонід Мільман — голова Бориславського товариства єврейської культури імені Шолома-Алейхема, допомагаючи їм оформляти всі необхідні документи.
В 1995 році з його ініціативи представники Яд Вашему зняли фільм про Бабичів. Саме тоді пані Христина дізналася про подвиг, який здійснили її батьки. Вона питала у батька, чому не розповідав про це раніше. Пан Ярослав відповідав: «Та було не до того, не ті були часи».
Диплом праведників
В 2002 році померла Марія Євгенівна, того ж року Ярославу та Марії (посмертно) присудили почесне звання — «Праведник України». Сам Ярослав Григорович помер через три роки — 6 серпня 2005 року.
А 17 серпня в місцевій газеті «Нафтовик Борислава» вийшла стаття Леоніда Мільмана «Доброта порятує світ. Праведники України», в якій автор висловив співчуття Бабичам та дуже доречно зазначив «Історія українського Праведництва в роки війни у Бориславі — численна й багатогранна».
Ще дві історії порятунку
Цікаво те, що траплялися й інші випадки порятунку євреїв. Зокрема Сергій Смоляк розповів історію пана Мойше, якого знав особисто.
В центрі фото - пан Мойше
Це бориславець, який мешкав на Волянці. Німці розстріляли його батьків і брата. А самого пана Мойше, який в дитинстві був світленьким і трохи схожим на етнічного українця, врятувала жінка, яка жила неподалік алмазного заводу. Вона сказала йому співати пісню «Несе Галя воду».
Коли повз них проходили німці, вони не впізнали у ньому єврея. Пана Мойше було врятовано. Коли він приїжджав у Борислав, то падав на коліна, цілуючи землю і згадуючи ту жінку, завдяки якій він зумів вижити. Пан Мойше згадував і про одного багатого лікаря-єврея, який працював у будинку, де зараз розташований дитячий садок №18 (вул. Шевченка, 55). Він безкоштовно приймав та лікував робітників — українців.
Не менш цікавою є й історія пана Вахтеля. З усієї своєї родини він врятувався лише один. Жив у сусідній Східниці. Коли розпочалися погроми, його врятувала жінка, яка переховувала пана Вахтеля у підвалі свого будинку цілих три роки.
***
Насправді дуже багато мешканців Борислава різної національності жертовно рятували євреїв від смерті в часи Голокосту. В довіднику «Праведники народів світу», який у 2016 році видав Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», я знайшла прізвища й інших бориславців, які рятували євреїв.
Це родини Щепанюків (Юлія і Роман), Шевчуків (Миколай, Мірослав, Розалія), Попелів (Василь, Матрьона, Стефанія), Макарів (Марія та Роман), а також Ольга Новак (Нанинець), Феодосія Горн та Бартоломей Стецик.
Чимало з цих історії досі невідомі та покриті таємницями. Це історії зламаних та врятованих життів. Історії любові та надії. Історії людяності.
