Сучасний вид залицяння та весілля здаються нам традиційними й такими, які існували завжди. Пара знайомиться, починає більше спілкуватися, ходить на побачення, дарує одне одному подарунки, зізнається в коханні, планує будувати сім’ю та одружується. Наші предки мали інші закони.
Все починалося з вечорниць
У наших предків період дівування та парубкування припадав приблизно на 14-15 років. Молодь збиралася на вечорницях — в ті часи один з традиційних способів знайти собі пару. Формально приводом для зустрічі ставала дівоча праця — вишивання чи прядіння. Пізніше хлопці долучалися для розваги.
Для гуляння молодь винаймала хату, де дівчата облаштовували світло та піклувалися про їжу, а парубки були відповідальними за випивку, музику та солому. Збиралися зазвичай для такого дійства як притули — обійми та поцілунки, які дівчата та хлопці могли собі дозволити, як догорали свічки. Притули ні до чого не зобов’язували, однак через брак сексуальної освіти дівчата могли завагітніти.
Костянтин Трутовський "На сіновалі"Фото: wikipedia.org
У кожному регіоні України вечорниці проходили по-різному. Етнограф Роман Кісь записав, як дійство відбувалося на Гуцульщині. Дівчата збиралися в будинку однієї з них, де співали, пряли та пліткували. Потім до них долучалися хлопці, загравали, плутаючи дівчатам пряжу і відбираючи персні. Для цього юнак навалювався на дівчину, вони перекидалися по підлозі, доки перстень не опиниться в хлопця. Під час так званої забави юнак намагався оголити дівчину, задерши їй сорочку.
Вечорниці любили всі. Однак деякі батьки не пускали своїх дочок на гуляння, а тому ті піддавалися цькуванню з боку парубків. На Андріївські вечорниці вони могли навіть затягнути воза на дах чи змастити вікна сажею таким батькам. Громада їх за це не карала, адже під час вечорниць дозволено було бешкетувати.
Дівчачий ярмарок
В Європі практикували «ярмарки наречених». Такі ярмарки були відомі й українцям Закарпаття на початку ХІХ століття. Парубки та дівчата сходилися до корчми, де дівчат продавали парубкам. Корчмар, який займався цією справою, вихваляв свій «товар» покупцеві, який той після довгого торгу отримував за один чи два карбованці. Зібрані гроші корчмарі витрачали на горілку. Продані дівчата вважалися власністю своїх панів, і на Великдень мусили давати їм певну кількість крашанок. Пізніше вони справді ставали їхніми дружинами.
Залицятися на людях — зась
Поцілунки, обійми чи інші любощі суворо засуджувалися, тому в громадських місцях юнак з юнкою могли лише привітатися. В компанії ж хлопці дозволяли собі вже залицятися жартами, натяками та фізичними контактами — хапали, обмацували та задирали спідниці. Якщо дівчина не звертала увагу, парубок міг заплутати їй нитки чи зіпсувати пряжу.
Період такого женихання тривав до року. Переважно дівчата виходили заміж у 16-17 років, хлопці — у 18-20. Якщо до цього віку людина не брала шлюбу, її цькували та осуджували.
Микола Пимоненко "Не жартуй"Фото: ethnography.org.ua
Французький дослідник Гійом Левассер де Боплан дослідив, що в українському суспільстві також практикувалося залицяння з боку дівчат. Ба навіть дівчата більше були впевнені в своєму успіху. Ось як це описує дослідник: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка і каже: «Помагай Бог». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи.
Потім вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього: «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість, яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, щоб ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькам хлопця, просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову, то нікуди не йде, доки їх не пошлюбять. Батько й мати змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитися до неї прихильно.
Не з пустими руками
Ідеалом вважався той юнак, який славився працьовитістю. Це перевіряли на оглядинах — представники з боку нареченої йшли до потенційного жениха оцінювати його статки. Родина нареченого нерідко хитрувала: позичали в сусідів худобу, щоби продемонструвати, що родина заможна. Якщо не було волів чи коней, то брали самі ярма та збрую, щоб розвісити на стінах: мовляв, худоба є, просто зараз працює в полі.
Популярними жіночими подарунками тоді були хустка чи намисто. Дівчата ж могли піднести хлопцю вишиту річ або писанку на Великдень. На початку ХХ століття презентом заможних вважалося туалетне мило, оскільки в селах тоді милися настоянками з трав.
Передшлюбна вечірка
Парубочі та дівочі вечірки полюбляли навіть наші предки. Звісно, молодь розважалася не в клубі під останні хіти, попиваючи алкогольні коктейлі. Передшлюбні вечірки нагадували скоріше весілля — винуватці події збирали гостей на забаву, співали пісень і танцювали.
Основний обряд — весілля
Загалом весільна церемонія радикально не змінилася з тих часів: молодята запрошували гостей, частували їх, мали дружок та дружбів, танцювали та співали.
Особливістю тогочасного весілля була традиція перевіряти дівчину на цнотливість — обряд дефлорації або, як його ще називали, «комора». Цей звичай побутував в Україні до кінця ХІХ століття. Молодятам облаштовували ліжко в комірчині і ненадовго їх там зачиняли.
Спершу жінки заводили наречену в кімнату, де оглядаля, чи немає вона гострих предметів, щоб спровокувати кровотечу. Потім до неї заводили нареченого. В цей час друзі і родичі стукали в двері, голосно сміялися і співали сороміцьких пісень. Якщо молодята затримувалися, то мати нареченої могла питатися про процес, або навіть зайти та перевірити.
Цей обряд визначав, як весілля буде святкуватися далі. Якщо наречена виявиться цнотливою, то гості веселяться далі та вітають мати з гідним вихованням доньки. Якщо ні — юнку запрягають в ярма та водять по селу.
У матеріалі використана інформація із сайту Україна Неймовірна та каналу Історія без міфів.
