Стебник – це насамперед велика соляна індустрія з багатою історичною спадщиною, а не депресивне містечко з екологічними проблемами. У цій статті ми здійснимо екскурс у минуле Стебника, починаючи з першої примітивної соляної копальні і аж до промислового гіганта – заводу «Полімінерал». А також виокремимо цікаві історичні факти, постаті та локації, які можуть стати потужним туристичним магнітом в альтернативному майбутньому цього самобутнього міста.
Як все починалося
Лише за вісім кілометрів від Дрогобича у затишній місцині в передгір’ї Карпат розмістився Стебник — скромний роботяга, улюбленець імператора Австро-Угорщини та бездонний колодязь ресурсів для радянського ненаситного механізму.
Від часів своєї появи городище переживало звичну долю поселень на цих просторах: його руйнували татари, йому надавали Магдебурзьке право, передаровували у власність шляхтичі, душили панщиною та обкладали митом. Але Стебник та його мешканці продовжували міцно триматися за свої території, бо добре знали про цінність білого золота у надрах цієї землі.
У середині XVI століття сіль тут видобували як централізовано – в лісовому масиві діяла перша соляна копальня «Шиб Лісовий», так і підпільно – селяни копали власні криниці, так звані «жупи», з яких ропу вичерпували вручну. До речі, десь в той період і народжується назва «Саліна», яка має польське походження і перекладається як «соляна копальня».
Та розквіт торгівлі і промислового видобутку кухонної солі в Стебнику припадає трохи на інший період – у 1772 році Галичина потрапляє під владу Австро-Угорської імперії.
У цісаря за пазухою
Саме в час приходу австрійської влади головна адміністративно-промислова будівля «Саліни» (до речі, цією назвою позначали цілий комплекс солеварні з усією інфраструктурою, а не конкретний будинок) набула остаточного вигляду. Зовні споруда була схожа на помпезний палац, та всередині спокійно співіснували бенкетний зал і парова машина, за допомогою якої ропу подавали з шахти нагору.
Згодом шахті «Ляриш» відвели роль аварійно-вентиляційного стовбура, а ось «Кюбек» запрацював на повну силу – спочатку його глибина сягала 221 метр, але постійно збільшувалася і остаточно зупинилась на позначці 340 метрів. Якщо важко уявити розмах, то під стебницькою «Саліною» легко поміститься Ейфелева вежа.
Мапа «Саліни» 1950-60 років. А) Головна будівля-палац B) Шахта «Кюбек» C) Шахта «Ляриш» D) Річка «Солониця»
Для видобутку солі використовували річку Солоницю – її води по трубах потрапляли у гірничі видобутки, де розчиняли кам’яну сіль і перетворювалися на ропу. Концентрований розчин випомповували на поверхню та виварювали.
Екскурсія в соляну шахту. На фоні копер шахти «Кюбек». 1930 рік
І лише у 1873 році (ця подія є переломним моментом в історії Стебника, позаяк змінить пріоритетність у використанні ресурсів) інженер копальні Едуард Віндакевич надсилає пробу руди до берлінської лабораторії, і аналіз підтверджує наявність калійно-магнієвих солей, котрі є чудовим мінеральним добривом для сільського господарства. Саме з цього моменту в Стебнику все більше забуватимуть про сіль кухонну, натомість розгортатиметься видобуток солі калійної.
А тим часом на наші землі приходить Перша Світова війна, а після неї – польська експансія. Нові правителі встановлюють контроль над «Саліною» та продовжують модернізувати виробництво: до складських приміщень підвели залізничну колію, на копальню подали електричний струм, що надходить з більш потужної електростанції Борислава, починає функціонувати невелика збагачувальна фабрика. У політичному ж плані нова влада не вирізнялась лояльністю до місцевого населення, тож мешканці Стебника ще довго згадуватимуть часи «за Австрії» та «за цісаря» з тихим зітханням і нотками жалю в голосі. Як виявилося, може бути й гірше.
Після нас − хоч потоп!
Друга Світова війна знову перекроїла межі українських земель, і Стебник вкотре потрапляє в чіпкі обійми нового окупанта – Радянського Союзу. Разом з новими правителями приходить і нове бачення промислової діяльності міста. У часи поспішної індустріальної розбудови та суперництва з Америкою кухонна сіль не мала такого значення, як калійна.
Шахтарі в копальні. 1938 рік
Тож, в 1946 році на світ з’являється державне гірничо-хімічне підприємство «Полімінерал», а через двадцять років починає функціонувати новозбудована збагачувальна фабрика.
Схематичний план гірничо-видобувного комплексу
Та все це відбувається вже на просторах новенького Рудника №2, а що ж «Кюбек» та «Саліна»? Найбільшої своєї продуктивності шахта «Кюбек» досягнула у 1960 році, видавши на поверхню 600 тисяч тон руди, а вже через 6 років, як і стовбур «Ляриш» колись, припинила свою основну діяльність та стала допоміжним вентиляційним каналом. Слід зазначити, що «Кюбек» не був покинутий напризволяще, а його технічний стан досі належно підтримується відповідними службами.
Власне потоп
А тим часом Рудник №2 продовжує вигрібати дорогоцінні ресурси з-під землі швидше, ніж встигає убезпечувати місця видобутку та виділяти нові території для зберігання відходів з фабрики.
Аварія чітко вказала на явні недоліки запроваджених в Україні радянських технологій, і з того часу об’єм виробництва калійних добрив у Стебнику суттєво зменшився. В 1988-му закрилась і збагачувальна фабрика. А невдовзі з карти світу пропав і сам Радянський Союз.
Безупинна експлуатація, халатність та прорахунки в організації процесу видобутку ресурсів у Стебнику призвели до вкрай плачевних наслідків. Рішення про обов’язковість закладки відпрацьованих порожнин було прийняте лише в 1978 році, а це означає, що під Стебником залишаються гігантські за площею пустоти, котрі утримують поверхню лише завдяки міжкамерним перегородкам – ціликам. Зараз в шахтах не проводяться роботи ні по закладанню порожнин, ні по відкачуванню агресивних рідин, що потрапляють до Рудника №2.
У 2003-му ціле озеро витекло у підземні виробки шахти. У 2017-му біля Трускавця в межах гірничої виробки Рудника №2 утворилося провалля глибиною 50 метрів та діаметром 300 метрів.
У 2020-му неподалік старого провалля виникло нове – цього разу глибиною в 100 метрів. Внаслідок зсуву ґрунту на автомобільному шляху Дрогобич-Трускавець з’явилися тріщини, сама ж дорога визнана аварійною.
Чи можна якось запобігти цій катастрофі? Звісно, місцевому керівництву та громаді не під силу вирішити цю халепу самотужки. Проблему необхідно розглядати на державному рівні, а, можливо, й звертатися за допомогою до світової спільноти.
Володіючи настільки багатою історією та винятковими за своїм властивостями ресурсами, Стебник має всі шанси успішно перекваліфікуватися з гірничо-промислового шахтарського містечка у популярний туристично-лікувальний центр. Звісно, не одразу і навіть не через рік. Та колись у Стебнику заклали перший шурф, який перетворився у гігантський промисловий комплекс. То чому ж саме зараз не закласти першу цеглинку в альтернативне майбутнє нового Стебника?
