Брати Грехи — художники родом з Дрогобича. Підлітками вони почали малювати графіті на закинутих будівлях, а тепер їхні роботи впізнають у багатьох містах України і за кордоном. Сергій і Віталій розповіли Дрогобич.City про ставлення до стріт-арту в Україні, прямолінійність людей та ідею створити у Дрогобичі вуличний музей міста.
Польща, Німеччина, Грузія, Угорщина, Данія, Поругалія, Тайланд, Індонезія — це географія стріт-арту братів Грехів. Але як же без Дрогобича. Чоловік із човном у руках — образ об’єднаної України в центрі міста, знакові будівлі з різних епох — як декорації навпроти парку Степана Бандери. Ці дві помітні вуличні роботи братів Сергія та Віталія вже сприймаються невіддільно від Дрогобича.
Але у 2007-му все починалося інакше. Тоді в Дрогобичі було кілька графіті-команд, які конкурували між собою. На цій хвилі брати й формувалися як художники. Вибирали закинуті будівлі і малювали свої перші роботи. Навколо була спільнота, в якій хотілося розвиватися.
— Нам швидко набридло малювати свої роботи балончиками вночі за 5 хвилин, — розповідає Віталій. — Хотілося продумувати і ускладнювати роботи, використовувати більше кольорів.
Так хлопці за кілька років перейшли до легального стріт-арту. Почали працювати над виставками, брати участь у фестивалях, організовувати свої. Сьогодні це їхня професія. В якийсь момент простір рідного Дрогобича став затісним, і хлопці переїхали. Зараз Сергій живе у Львові, а Віталій в Івано-Франківську. Разом з іншими художниками брати заснували Kickit art studio, щоб працювати як над власними проєктами, так і над комерційними замовленнями. Це графіка, живопис, розпис інтер’єрів та вуличних муралів.
— Ідеально, коли на заробіток витрачаєш не більше 50% свого часу, — каже Сергій. — Тоді ти не матимеш творчого виснаження, і буде час на власні ідеї.
Але й із замовниками Грехи позиціонують себе саме як концептуальні художники, котрі працюють тільки у власному стилі.
— Хоча був період, коли доводилося малювати роботи, за які досі трохи соромно, — розповідає Віталій. І жартує, що замовників треба виховувати під себе.
Підготовленість глядача — теж важлива складова, і її часто бракує.
— На жаль, це все ще радянський спадок. У нас досі погано сприймають абстрактне мистецтво, бо тоді його забороняли, називали ворожим і буржуазним. Ця асоціація все ще не викорінилася. Буває хтось на вулиці підійде до нас сказати: "Мій онук краще малює!"
Художники кажуть, що це залежить не лише від освіти, але й від загального рівня відкритості, і з цим треба працювати. Хороший приклад — Львівська вулична галерея. Щороку там змінюється експозиція — нові роботи малюють поверх старих.
— Якось Сергій саме замальовував старий малюнок, і старша жінка з будинку навпроти забороняла йому це робити. Доводилося пояснювати, що це робиться з дозволу автора, який стоїть поруч, що така концепція вуличної галереї.
Щось подібне хочуть реалізувати і в Дрогобичі — є ідея створити вуличний музей міста з екскурсійним маршрутом. Це може допомогти активізувати і місцевих художників, і зацікавити аудиторію.
— Перевага муралу в тому, що це малюнок, який завжди можна перекрити фарбою. Тому навіть невдалий стріт-арт набагато менше псує місто, ніж якась невдала будівля, яка простоїть до наступного століття, — розповідає Сергій.
Методом стріт-арту часом навіть борються з вандалізмом. Коли ролети весь час псують примітивними написами та тегами, власники просять художників зробити на них малюнок. Зазвичай це допомагає, особливо у маленьких містах. У Києві, наприклад, "війни" райтерів (графітчиків) більш брутальні. І полем для вуличної комунікації може стати будь-що. Зрештою, стріт-арт-художник завжди готовий, що його роботу можуть спотворити чи навіть замалювати.
— Ти фіксуєш малюнок, а далі він починає жити своїм життям і грати за правилами вулиці. Мурал — це як медіа для мистецтва, інструмент, яким ти можеш взаємодіяти з величезною аудиторією. І це твоя відповідальність, яким буде це мистецтво.
Вуличні роботи можуть супроводжувати таблички з описом, але, як правило, глядач лишається з муралом сам на сам. Для Грехів завжди цікаво чути реакцію, бо кожен глядач може зчитувати роботу по-різному, знаходити своє пояснення змісту і символам.
Але загалом до стінопису в Україні вже ставляться набагато позитивніше. Мурали з’являються і в малих містах, хоч це все відносно. Часто вуличні малюнки більше схожі на прикрашання міста. Це щось дуже просте і зрозуміле, як вишиванка чи мама з дитиною.
Концептуальних, критичних робіт все ще не так багато. Хлопці кажуть, що навіть Львів у порівнянні з будь-яким середнім містом Польщі поки що сильно програє. Але тішаться, що з’являється зацікавлення і підтримка з боку інституцій. Створення муралів інтегрують у великі культурні проєкти, яким може допомогти, наприклад Український культурний фонд, House of Europe та інші організації.
Стріт-арт — недешеве захоплення. Якщо десь за кордоном підліток може собі дозволити купити фарб на 100 євро, то в Україні це собі дозволить не кожен. Так само важливою є спільнота, а великі проєкти, як от львівський графіті-фестиваль «Алярм», Львівська вулична галерея, Respublica FEST чи Lutsk Wallking допомагають митцям знайомитися та створювати щось спільне.
