Люди втомлюються від ритму великих міст. І у пошуках спокійного та розміреного життя зі своїми ритуалами і особливостями переїжджають. Дрогобич.City записав історії трьох дівчат про те, чому вони обрали Дрогобич для життя.
Юлія Кушнір, керівниця Urban Space Radio
Повернулася, щоб віднайти спокій і справжність
Мені було 16 років, коли поїхала з Дрогобича. Тобто останні 10 років я не жила в цьому місті, лише час від часу приїжджала. За останній рік я подорожувала невеликими містами Галичини: Рогатин, Жовква, Броди. Також віднайшла книгу дрогобичанина Анджея Хцюка «Атлантида». І ці подорожі, і ця книга дали мені розуміння, що хотілося б більше пізнати місто, де я народилася, в якому сформувалася у підлітковий час. Це стало першою причиною, чому я взагалі задумалася про Дрогобич.
Друга — це те, що я страшенно люблю Бруно Шульца. Мене приваблює те, яким таємничим є він та його література. І розуміючи, що середовище формує людину, мені хотілося дослідити це в Дрогобичі, в контексті привідкриття цієї таємниці.
По-третє, для мене є важливим простір, де я живу, простір, який мене оточує. Івано-Франківськ був важливою точкою на мапі мого життя. Я поверталася до нього з Варшави, Любліна, Львова. І останні 10 років він закривав мою потребу людей навколо, енергії, ритміки життя. У певний момент мої потреби змінилися. Я шукала тотального спокою, усамітнення і справжності моменту. І Франківськ уже не міг відреагувати на це. Це зовсім не означає, що з Франківськом щось не так, це означає, що в цей момент життя у мене був інший запит. І я не могла цього віднайти там. Можливо, колись зміняться мої запити, і я знову повернуся в це місто.
Чому саме Дрогобич? Для початку я шукала місто, яке пам'ятає і хоче достеменніше пригадати своє минуле. По-друге, архітектура. В Дрогобичі є хороший залишок польської архітектури, яку я відшуковую в кожному місті. Також Дрогобич має добре розвинену необхідну внутрішню інфраструктуру: наявність кінотеатру, театру, необхідних супермаркетів. І наостанок — хотілося щось зробити для міста.
Я приїхала сюди за людською справжністю. І я це отримала. Мені страшенно подобається вибігти в кав'ярню і спілкуватися з баристкою про надто гамірну вулицю Шевченка, що цілком не схоже на неї. Побігти в квітковий магазин, купити свіжий букет квітів і поговорити з флористкою про них і не тільки. А потім йти на ринок за овочами до хлопця, який вже знає, що я не користуюся пакетами, бо еко-френдлі. Я приїхала сюди за людьми. Приїхала, щоб не говорити «який в тебе календар забитий» або «в мене так багато роботи, немає часу взагалі». Я приїхала сюди за своїм сусідом, який мені каже «пані, обов'язково заходьте в гості». Приїхала за простотою моменту. Для мене це історія про сповільнення.
А ще для мене Дрогобич інтровертивний. Тут, як на мене, треба приїжджати і бути з собою. Просто живеш життя. І це не нудно. Інколи в мене питають, чи мені не нудно тут жити. Ні, не нудно. Але вся ця історія це виключно мої досвіди і для когось вони будуть імплементовані по-іншому, бо для когось Франківськ маленьке тихе місто, для когось — Львів. Тому дуже важливими є слухати себе, реагувати на власні відчуття і потреби.
Олена Панчоха, вчителька англійської мови
Не знала, що існує Дрогобич
Я не планувала сюди переїжджати. Приїхала у 2014 році на навчання з Полтави. Тут вчилася онучка моєї вчительки, з якою ми дружили. Вона розповідала, що в Дрогобичі цікаво. І подумала: а чому б не подати сюди документи? Подала. Пройшла. І поїхала навчатися. І ось живу тут вже сьомий рік. Вчилася, знаходила друзів, потім познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком (родом з Дрогобича), і ми вже разом виховуємо донечку.
Переїхала у 18 років: вітер в голові, хочеться пригод, який страх? Страшніше було моїй мамі, яка розуміла, що це 1000 км від дому, що візити будуть не часті. Ще вона боялася, що я тут лишуся.
Коли ми приїхали вперше в місто подавати документи, нічого не знали. І нам усі допомагали: підказували, як доїхати, куди йти. В університеті всі були здивовані. Казали: «Ви приїхали до нас з Полтави? Невже у вас немає університету?» Але мені хотілося якихось пригод, не хотіла вдома вчитися.
Тому перше, з цим асоціюється Дрогобич — це університет. Ще з Революцією Гідності, тому що це було на початку мого переїзду, і завдяки цьому я знайшла багато друзів. Можна навіть сказати, що із чоловіком завдяки цьому познайомилась.
Лишилася, бо на той момент як я закінчила виш, хлопець зробив мені пропозицію. Та й більшість часу проводила тут. Всі друзі вже були тут, а додому я їздила 4 рази на рік. І навіть не уявляла як-то знову кудись переїхати. Вже осіла тут, не хотілося нічого міняти в своєму житті, не хотіла все починати спочатку.
Мені подобається це маленьке затишне місце. Бракує лише якихось розважальних центрів, дозвілля. Я вже більше почуваю себе дрогобичанкою, ніж полтавчанкою. Коли приїжджаю додому, мама каже, що взагалі не чути, що я з Полтави. Але насправді дім — це не там, де ти виріс. Дім — це там, де твої люди.
Дарина Станіславська, студентка
Містечко для фільму
Сама я з Києва. Приїхала в Дрогобичі, тому що вступила на навчання. Закінчила коледж, а в Києві вступила на ту спеціальність, на яку вже вивчилась в коледжі. І вона мені не дуже подобалося. За балами ЗНО я вступила ще й в Дрогобич. І вже другий курс тут вчуся і живу.
Я навіть не знала, куди їду. Просто знала, що в Дрогобич. І все. Моє перше знайомство з Дрогобичем відбулося вже тоді, коли я привезла оригінали документів.
Страшно переїжджати в нове місце не було, тому що ми з родиною звикли подорожувати. До того ж після того, як малою дитиною сам поїздиш у справах по Києву, то боятися можна хіба автостопу.
Влилася в громадські організації, стала активісткою молодіжного простору, намагаюся вивчати Дрогобич і пропагувати історію культури збереження міста, регіону і в рамках цього всієї України. Я залишаюсь на зв'язку з Києвом: якщо в столиці є якась проблема, я її поширюю. Якщо є в Дрогобичі, то теж не залишаюсь осторонь.
Дрогобич подобається своєю компактністю. І це найбільший його плюс, що все в зоні пішого доступу. Це таке містечко для фільму, де все поряд і не потрібно змінювати локацію. Таке все лялькове і декоративне трошки.
Але не подобається байдужість людей. Якщо біля Площі Ринок зайти в найближчий дворик, то можна побачити купу сміття, розвалені стіни, вибиті вікна, і люди там живуть. Вони нічого не хочуть робити і дуже захищають той куток, в якому вони живуть.
У мене були конфузи, коли до мене на касі звертається жінка, а я не розумію, що вона говорить. Моя рідна мова російська, українську я вивчила, а тут ще й діалект.
Я вже почуваюся своєю в Дрогобичі, багато людей мене знає. В Києві є проблема, що там кожен окремо. Знайомство є тільки в рамках шкіл, університетів, якихось гуртків. У Дрогобичі навпаки — можна на вулиці з кимось цікавим познайомитися і далі підтримувати контакт. Тут насправді дуже легко знайти собі компанію навіть на один вечір.
