Перший урок у вчительській кар’єрі — один з головних. Про нього пам’ятають усі педагоги. Але це не єдине, що найбільше карбується у пам’яті: хтось згадує оригінальний подарунок учня, комусь не виходить з думок цікаве запитання від дітей, у когось пам’ятних митей так багато, що хочеться написати книгу спогадів. Як розпочинали свій вчительський шлях, чи лякались першого дня, що найбільше запам’яталося та що надихає, поділилися з нами вчителі дрогобицьких і бориславського ліцеїв.
Пам’ятаю: це був вівторок, 11-Б клас
Андрій Бурий — вчитель фізики та математики дрогобицького ліцею №2 — працює педагогом уже близько 30 років. Насправді, він хотів бути режисером, а не вчителем. Проте не мав змоги навчатися у столиці. Все ж педагог не шкодує про це: сталося як сталося. Тепер же він займається “постановками” у шкільних класах та університетських аудиторіях.
Андрій Бурий
Свій перший день вчителювання пам’ятає добре: "Першого дня в школі зовсім не лякався, бо, по-перше, я з родини педагогів, тобто вчительство у мені наче заклалося генетично, по-друге, працюю в рідній другій школі, де все і всі знайомі. Але перший день і перший урок не забув: це був вівторок, 11-Б клас”.
Андрій Бурий розповідає, що за його професійне життя накопичилося багато пам'ятних днів. “Серед них і деякі уроки, і випускні вечори, і спільні справи – можливо, колись писатиму спогади, тоді все зберу в єдину розповідь з висновками, роздумами і прогнозами”.
З теплотою згадує багатьох учнів, радіє їхнім кар'єрним успіхам. “Сподіваюся, що не був зайвим у їхньому житті, переживаю через невдачі своїх випускників, трапляється, що й оплакую тих, хто вже не з нами: рано померлих чи полеглих на війні. Живемо в підлий і немилосердний час, коли так важливо утримувати себе в людському статусі буття. Треба думати, що з вибором професії не помилився!”
Андрій Бурий
Намагалася щиро ставитися до учнів
У свою ж альма-матер — ліцей №4 імені Лесі Українки — повернулася вчителькою мистецтва й Наталія Антоник.
Вона згадує перший день у ролі вчительки з трепетом і розповідає, що була повною ентузіазму: “З одного боку я повернулася у свою альма-матер, бо закінчувала саме рідну четверту школу. А з іншого – змінився мій статус з учениці на учителя, і я стала колегою тих педагогів, які навчали мене”. Зазначає, що страху майже не було, а було бажання працювати. Не маючи досвіду, молода вчителька намагалася щиро ставитися до учнів. А діти дуже легко "сканують" ставлення до них, тож у сенсі стосунків у них була повна гармонія.
Наталія Антоник
Найбільше, розповідає Наталія Антоник, вона запам’ятала 24 лютого 2022 року. Може згадати навіть найменші подробиці.
“Тоді всі були розгублені: до кінця не могли повірити у те, що почалася повномасштабна війна. Учителі прийшли зранку до ліцею, повідомили батькам про те, що занять не буде до з'ясування ситуації. Всі очікували якихось роз'яснень, що робити далі”.
Напередодні ліцей, який носить ім'я Лесі Українки, готувався до святкування її дня народження. Наталія Антоник записувала відео з вокальним ансамблем. 24 лютого його мали монтувати.
“А потім прийшла страшна звістка про загибель мого випускника. Його погляд з портрету на меморіалі слави тепер щодня зустрічає мене біля ліцею”, – ділиться Наталія Антоник. Від життя, коли думки були заповнені підготовкою до свята, прийшлося перейти до життя у війні.
Наталія Антоник з вокальним ансамблем "Друзі" ліцею №4 на фестивалі "Сурми звитяги"
Бути вчителем не завжди легко, але є те, що окриляє. Наталія Антоник ділиться, що їй допомагає зрозуміти правильність вибору професії: “Важливо, коли діти діляться своїми викликами та успіхами. Приємно, коли найменші учні біжать по коридору, щоб обійняти, коли дарують малюночки з сердечками. Зворушливо, коли учні після закінчення ліцею приходять, щоб привітати зі святами або просто поговорити”.
Боявся, що діти виявляться розумнішими
Спогадами про перший день вчителювання поділився і Давид Кузьмич, вчитель технологій та інформатики Бориславського ліцею: “Пам’ятаю свій перший день, коли був вже не практикантом і не студентом, а повноцінним вчителем – “господарем класу”, якщо можна так пафосно сказати”.
Найбільше, каже, боявся, що діти виявляться розумнішими. І таке часом буває, стверджує педагог.
Давид Кузьмич
Днів, які запам’яталися, каже Давид Кузьмич, багато, але особливо закарбувався у пам'ять один: “Тоді я повернувся з Полтави після конкурсу: у фіналі я посів… 16-те місце. Зізнаюсь, їхав з важким серцем. А коли зайшов у школу – колеги й учні зустріли мене так, наче я виграв золото Олімпіади. Особливо мій клас – вони аплодували, підбадьорювали, зробили плакат "Ви для нас завжди найкращий", раділи моєму "успіху". І тоді я зрозумів: перемоги вимірюються не дипломами, а серцями тих, хто вірить у тебе”.
Давид Кузьмич
Давид Кузьмич працює вчителем дванадцять років. Але є момент, коли він зрозумів, що не помилився з вибором професії: “Я викладав “Основи здоров’я” у 5 класі. Завдання було просте – поділитися мріями. Діти по черзі розповідали про свої: хтось хотів стати лікарем, хтось мріяв про собаку чи подорож. І раптом один учень підняв руку: “А яка у вас мрія, пане Давиде?” Я на секунду розгубився – хотів відбутися чимось формальним, але подумав: якщо діти були щирими зі мною, то й я мушу бути щирим із ними. І я поділився. І в ту мить зрозумів: ось воно, справжнє вчителювання – коли діти вчать тебе не менше, ніж ти їх. Ти наповнюєш їх світлом, а вони навзаєм тебе”.
Хотіла мати вигляд статечної серйозної вчительки
Про свої перші уроки, а їх було аж два у різних освітніх закладах, розповіла й Світлана Дорик, вчителька української мови та літератури у Дрогобицькому науковому ліцеї імені Богдана Лепкого: “Мені двічі "пощастило" потрапити на роботу у школи, які “здавали” до першого вересня. Тож стаж роботи розпочався не у вересні, а 15 серпня. До дня знань я встигла попрацювати маляром, штукатуром, прибиральницею. Але в цьому був плюс: мене знали всі”.
А до першого уроку, який провела у школі на Тернопільщині, ретельно готувалася: хотіла мати вигляд статечної серйозної вчительки. У цьому мав виручити сірий німецький костюм, придбаний задовго до першого вересня.
Хоча на перший урок вчительці “запхали” інспектора, вона молода та амбітна зовсім його не боялася. В той момент більше переживала за дітей, адже була не набагато старшою за них.
Світлана Дорик
“У мене в пам’яті якісь слайди, з яких складається мій фільм “Учительське щастя”", – розповідає Світлана Дорик. Але є момент, який запам’ятався найбільше: її найоригінальніший подарунок на День вчителя: “У 90-ті був дефіцит всього. А тут – входини у Дрогобицьку гімназію. Не було чим скрутити парти й стільці в кабінеті. Шукали тих “шурупів” всюди”. Тоді одна з майбутніх учениць принесла пакетик з ними. Тож ніякі квіти не зрівнялися з цим “металевим” букетиком.
Світлана Дорик з випускниками
“Що мене тримає? Зустрічі з випускниками! Це неймовірні відчуття. Я їх проживаю по-особливому. У багатьох своїх учнів була на весіллі та стала хресною мамою донечки моєї учениці”, – розповідає Світлана Дорик. Завдяки своїм учням вона мала можливість подорожувати світом. Любить, коли уже дорослі діти приходять класами, найчастіше на Коляду.
На початку повномасштабного вторгнення до неї подзвонив колишній учень і запропонував допомогти виїхати за кордон. Вчителька відмовилася, але турбота її дуже розчулила.
Будьте з Дрогобич.Сity у соцмережах:
💙 Telegram — ще більше новин;
💛 Facebook — креативи та обговорення;
❤️ Instagram — відео та цитати.
