Віталій Крижановський з Ходорова добровільно долучився до ЗСУ у липні 2024 року після свого 18-ліття. Пройшовши військовий вишкіл, служив стрільцем у Третій окремій штурмовій бригаді (3 ОШБр) на Ізюмському напрямку. Наприкінці жовтня 2024 року воїн потрапив у полон, де пробув майже пів року. Спершу Віталій перебував у таборі для українських полонених, а потім у СІЗО у Старому Осколі та Кінешма. 19 квітня 2025 року захисника обміняли й він повернувся в Україну.
Віталій Крижановський відверто розповів про свій шлях й умови утримання бранців у російському полоні. Попри все, воїн планує повернутися до військової служби.
Мріяв про військову службу з 15-ти років
Віталій Крижановський із позивним Меч виріс і народився у Ходорові, що на Стрийщині. У 2023 році вступив до Дрогобицького педуніверситету, де навчався за спеціальністю “Середня освіта (Історія)”.
Долучитися до Збройних сил України планував давно. Пригадує, що хотів спробувати себе на військовій службі ще з 15 років.
“З початком повномасштабного вторгнення я думав відразу піти до війська, як тільки мені виповниться 18 років. Потім вирішив хоч перший курс закінчити”, — ділиться Віталій і додає, що його батько був учасником АТО/ООС.
Своє повноліття хлопець відзначив у лютому 2024 року, а вже у липні підписав контракт із ЗСУ. Маму повідомив про своє рішення лише за дві години до підписання контракту.
“Наступні декілька тижнів, як говорив з мамою, то мобільний тримав на відстані витягнутої руки”, — зізнається Віталій.
Якщо рідні спочатку не прийняли рішення хлопця, то друзі відреагували досить спокійно.
“Відкрили карту, щоб я показав, де наші позиції”
Після військового вишколу Віталій служив стрільцем на Ізюмському напрямку в Луганській області. Каже, на фронті його неабияк здивувала кількість дронів: “Знав, що їх багато, але їх прям дуже багато”.
Наприкінці жовтня на їхні позиції зайшла російська ДРГ. Один побратим став “двохсотим” на позиції, іншого поранили і разом з Віталієм взяли у полон. Дорогою пораненого побратима вбили.
Росіяни повели Віталія до свого бліндажного містечка. Там його обшукали й забрали все з кишень. Потім був допит. Ніч ходорівчанин перебував у бліндажі, біля нього чергувало двоє військових. Зранку Віталія кудись повели зі скутими руками та зав'язаними очима.
З бліндажного містечка Віталія довго вели до російського КСП
“Заходили у якісь бліндажі, потім виходили. Ще від нашого обстрілу (українців) ховалися. Там був один їхній “трьохсотий”. Я з ним ще в якомусь бліндажі зустрівся, то він хотів мені зробити каву з молоком. А ще: вони там ледве не сперечалися, хто мене буде пригощати сигаретами”, — каже Віталій.
Пригадує, дорога була довга, його везли на квадроциклах і БТР до російського КСП.
“Допитували двічі. Першого разу переді мною відкрили карту, щоб я показав, де наші позиції, і хотіли ламати пальці. Я сказав, що нічого не знаю, й пронесло”, — розповідає Віталій.
“Будеш сьогодні ще жити”
Незабаром Віталія відвезли на інше місце, де двічі побили, забрали шнурки й ремінь, щоб не повісився, й закрили в камері. Хлопець провів там ніч, а зранку його повели на допит, який почався зі слів: “Вітаю, друже. Давай поспілкуємось. Якою мовою тобі зручніше говорити: українською чи російською?”.
“Говорили російською, а наприкінці сказали: “Від тебе немає користі, будемо обнуляти”. Я відповів: “Добре, дайте хоч покурити””, — оповідає військовий.
Віталію таки дозволили покурити, а далі зав'язали руки та очі й посадили в машину. Дорогою наглядачі розповідали, що в них є спеціальна канава: туди скинуть бранця, кинуть гранату і поїдуть собі далі. Але потім повідомили: “Ми сьогодні добрі, просто з ПМ (пістолета Макарова) застрелимо”.
“Дорогою мене вивели з машини, поставили на коліна, а потім наказали лягти на землю. Вистрелили над головою й сказали: “Будеш сьогодні ще жити””, — пригадує воїн.
Віталія відвезли до бліндажа, де повідомили, що в нього будуть брати інтерв'ю. Після нього хлопець пробув у камері близько тижня й невдовзі його вивели й посадили в машину зі словами: “Їдемо в Санкт-Петербург”.
“Проте їхали ми не в Санкт-Петербург, а у табір для українських полонених”, — констатує стрілець.
“Треба було чимшвидше вивчити гімн росії”
“Я не знаю, скільки днів мене тримали в камері. Коли привезли у табір, то дали “тюремну робу” й відвели у наметове містечко. Там треба було чимшвидше вивчити гімн росії напам'ять”, — розповідає Віталій.
У таборі для українських полонених, за словами хлопця, був “плюс-мінус нормальний режим і військова поліція”. На сніданок, обід і вечерю переважно давали гречку, інколи — вівсянку і рис. З напоїв — чай і зрідка кава, а ще давали солодке: печиво та вафлі.
Роботи було багато: полонені мили посуд, рубати дрова чи майстрували дерев'яні меблі. “Декілька днів пропрацював на речовому складі й пішов на столярку, але роботи для мене не було, бо не вмію працювати з деревом. Потім рубав дрова і носив технічну воду”, — ділиться воїн і додає, що у таборі перебувало чимало цивільних українців, яких взяли в полон ще у 2022 році. На жаль, тут надовго затримують тих, хто вміє працювати з деревом чи малювати.
У таборі перебувало чимало цивільних, яких взяли в полон ще у 2022 році
У таборі можна було дивитися російські пропагандистські фільми і читати книги: шкільні підручники та художню літературу.
Часто бранців питали про стан їхнього здоров'я. Наступного дня чи через декілька днів після такого опитування, частину полонених кудись забирали. Бранців які сильно захворіли, відвозили у госпіталь, але бувало, якщо болів один зуб, то могли вирвати й п'ять.
“Десь в обід 14 грудня нас звели на чергове опитування про стан здоров’я. Ввечері прийшли звіряти списки. Тоді я зрозумів, що скоро буду звідси їхати, а зранку 16 грудня нас забирають і кажуть, що везуть на обмін”, — розповідає Меч.
У таборі полонені мали написаний від руки календар. Віталій нарахував, що пробув там 45 днів.
Щодня з четвертої до п’ятої урок історії росії
Насправді бранців повезли в СІЗО №2 у Старому Осколі Бєлгородської області. Там Віталій Крижановський пробув 98 днів і зустрів своє 19-ліття.
“Камери були на дві, чотири, шість, вісім і десять людей. Нас у камері було четверо й там було тепло. Щотижня або раз на два тижні людей переводили з однієї камери в іншу. Не знаю, пощастило мені чи ні, але я просидів весь час в одній камері”, — розповідає стрілець.
Система у цій в'язниці наступна: є наглядачі СІЗО, які носять синю форму, й спецпризначенці у військовій формі, які працюють вахтовим методом до місяця часу.
“Були такі спецпризначенці, які щоразу били по обличчі, коли ми виходили з камери. А потім на “розтяжці” й під час купання у бані — постійно використовували електрошокер. Бували й спокійні, з ними можна було нормально поговорити, — каже воїн і пояснює: — Раз у камері зламався бачок від унітаза. Поки його ремонтували, всіх вивели на коридор і у кожного запитували біографію. Один спецпризначенець почув, що я з Львівської області, і такий: “О, а у вас цей з бородою, як його, раніше знімав прикольні відоси… Дзідзьо є?” Кажу: “Ну так, є”. Він такий: “О, круто””.
Своє 19-ліття Віталій зустрічав у СІЗО №2 у Старому Осколі
У СІЗО щодня з четвертої до п'ятої був урок історії: “Один стоїть і читає в голос підручник з російської історії, інші стоять слухають. У приміщенні були лавочки, але коли був урок історії, ми мали стояти. Ще там був один вертухай (наглядач), який міг запитати, що ми нового освоїли”. Крім того, полоненим дозволяли грати в доміно.
У цьому СІЗО медичну допомогу надавали як коли: частіше всього це залежало від спецпризначенців. Лікарів Віталій не бачив, були лише медсестри.
“За декілька днів до переведення в інше СІЗО, циган, який сидів з нами, застудився. На ранковій “перевірці” він каже: “Гражданін начальнік, дозвольте звернутися до лікаря”. Після цього він отримав по спині і зустрічне питання: “Здоровий?” “Так точно””, — пригадує Меч.
Голова повинна була бути нижче колін
Згодом Віталія Крижановського етапували до СІЗО №2 у місті Кінешма Івановської області. Там український стрілець пробув 28 днів.
Все ж тут були свої вимоги: якщо у Старому Осколі полонені мали ходити, зігнувши голови, то в Кінешмі голова взагалі повинна була бути нижче колін. Під час “перевірки” очі мали бути заплющеними. А коли полоненого кудись вели, то він міг трохи розплющити одне око.
Бранців водили на допити до слідчих і працівників ФСБ вдень до обіду чи після. Допити могли тривати дві години, а могли й всього дві хвилини: “Запитували одне й те саме по шаблону: питання-відповідь. Хіба, коли водили до ФСБшника, то було цікавіше. Там ми могли дізнатися хоча б якісь світові новини й ситуацію на фронті. Зрозуміло, з якого погляду він їх розповідав, але все одно хоч щось”.
Харчували бранців так само, як у попередньому СІЗО. Але хліба тут давали трохи більше і він був смачнішим. Деколи могли принести навіть теплий хліб.
Гімн росії тут виконували тричі на день: зранку після підйому, після сніданку і перед відбоєм. І кожен доклад закінчувався словами: “Слава росії! Героям росії слава”. Коли здавали посуд, то треба було казати: “Дякуємо росії за смачну їжу”, і коли світло виключали перед відбоєм, то: “Дякуємо росії за сонячний день”.
“Ми, як приїхали у СІЗО, не хотіли співати гімн росії. Думали, що нас не слухають, а просто по камерах дивляться, і вдавали, що співаємо. Потім на “перевірці” у коридорі наглядачі нас змусили співати вголос. І ще через внутрішній телефон сказали, що ми недостатньо голосно співаємо, і ще раз довелося виконувати гімн”, — розповідає хлопець.
“Мама чекала на мій дзвінок”
17 квітня 2025 року Віталію Крижановському повідомили, що його обміняють. Із СІЗО з ним на обмін повезли ще п'ятьох бранців, які потрапили в полон у Маріуполі в 2022 році. Увечері 18 квітня полонені вирушили в автозаку до Москви. Там їх розмістили в амбарі. Туди постійно прибували інші бранці.
З Москви українські полонені полетіли літаком до Білорусі. Коли вийшли з аеропорту й сіли в автобус, їм розв'язали руки й очі. Так вони вирушили до білорусько-українського кордону.
Після обміну українських полонених відвезли у медичний заклад, аби ті прийняли душ і змінили тюремний одяг. Там же видали телефони.
Віталій планує повертатися на військову службу
“Як підзарядився телефон, пішов мамі дзвонити. Їй швидше зателефонували й повідомили, що мене вже сьогодні обміняють, то вона сиділа й чекала на мій дзвінок”, — каже Віталій і згадує, що під час дзвінка мама була досить спокійною. Потім хлопець пригадував паролі від соціальних мереж і відписував друзям.
Реабілітацію військовий проходив у Києві, куди до нього приїхала мама: “Було таке відчуття, неначе тільки тиждень не бачилася. Зустріч була тихою і спокійною”.
Зараз Віталій Крижановський має медичну відпустку, відсипається, зустрічається з друзями у різних містах України. Планує повертатися на військову службу і продовжити навчання у внз на іншій спеціальності.
Будьте з Дрогобич.Сity у соцмережах:
💙 Telegram — ще більше новин;
💛 Facebook — креативи та обговорення;
❤️ Instagram — відео та цитати.
