Християнська віра займає особливе місце у нашій країні, а зараз вона проходить випробовування війною. Тому отець Роман розповів, що означає бути віруючою людиною та про Церкву під час війни.
Отець-доктор Роман Федько, священник Української Греко-Католицької Церкви, викладач вчення Святих Отців Церкви в Дрогобицькій Духовній Семінарії. Закінчив Дрогобицьку Семінарію, навчався в Італії, здобув ступінь Доктора Богослов'я з Патрології. 7 рік служить на парафії в селі Рихтичі. Веде активну просвітницьку діяльність для парафіян, зокрема, у мережі Facebook, проводячи трансляції на духовні науки на актуальні теми.
Хто така віруюча людина та чому важливо відвідувати церкву
Чи може людина робити перші кроки у духовному житті у дорослому віці? Чи це прищеплюють батьки?
Людина може у будь-якому віці почати робити кроки у духовному житті. В залежності від того, коли вона приходить до Бога серцем та душею, коли по справжньому навертається до Нього, навіть якщо батьки не прищепили їй любові до цього. Бо навіть буває, що людина може бути охрещена у дорослому віці. Й тоді це вже її свідомий вибір.
Які особливості свідомого долучення до духовного життя?
Тут потрібне рішення волі самої людини. Вона мусить захотіти духовно зростати, бо якщо когось змушувати чи провокувати штучно, то результату не буде. Досвід показує, що це дає зворотний результат - діти чи молодь більше тікають від цього. «Насильно милим не будеш», в духовному житті воно діє так само. Батьки можуть лише мотивувати та свідчити власним прикладом, як треба, і не більше цього.
Чому важливо для людини сповідатися та причащатися?
Хочу поставити риторичне питання «А чому людині важливо їсти, пити, дихати?»
Людина, яка не сповідається і не причащається, духовно завмирає або ніби духовно помирає. Вона існує фізично, але духовно мертва. Тому Сповідь, як розгрішення від гріхів, які ми чинимо великі чи малі, є необхідна для нас. Бо без неї ми тягнемо за собою великий баласт всього, що людина назбирує через гріхи свої та беззаконня. А Євхаристія - це найтісніше і найбільше єднання з Богом, її ніщо не може замінити. Тому уявити духовне життя без Сповіді та Святого Причастя неможливо.
Чому вважається необхідним щонеділі відвідувати церкву?
Бог на горі Синай дав Мойсеєві Заповідь: «Пам'ятай день святий святкувати». Він не просто так це сказав. Цю Заповідь від того часу ніхто не скасовував до сьогоднішнього дня і не скасує. Ісус Христос каже: «Я прийшов не усунути Закон, а його доповнити». Тобто Христос залишає 10 заповідей і доповнює їх заповідями любові, які ще у Старому Завіті були знані. Тому відвідувати щонеділі храм - це не є щось з області відвідувати виставку, бібліотеку чи концерт. Бо Церква насправді є школою духовного життя. І тоді коли ми часто пропускаємо «школу» чи «університет», ми не «складаємо екзаменів» або нас «виключають з нього». Відвідувати чи не відвідувати Церкву - є внутрішньою необхідністю самої людини, а не просто приписом чи забаганкою священнослужителів, які, наприклад, кажуть: «Люди приходьте до церкви, бо я так хочу». Ні, не тому, що хтось так хоче, а тому, що Господь велить. Бо він знає, чим більше людина дистанціюється від Бога щодо недільного богослужіння, тим важче їй духовно зростати. Бо вона втрачає той ритм, який їй задає церковне християнське життя.
Хіба якщо людина через свій стан здоров’я не може прийти, то священник може навідатися до неї додому, щоби висповідати її та запричащати. Ми це завжди робимо перед великими святами, як перед Різдвом чи Пасхою. Тому є можливість підтримувати своє духовне життя, якщо не маєте можливості прийти до храму.
Також зараз завдяки інтернету можна проводити трансляції богослужінь, до яких віряни можуть долучитися, молячись разом зі спільнотою.
Яка місія священників по життю?
Місія священника по життю - свідчити світові своїм життям і словами Живого Бога в тому часі, в якому він живе. Це найголовніше. І все те вміщає в цьому: коли він служить Літургію, проповідує, хрестить, вінчає, хоронить, уділяє Тайну Єлепомазання, звершує інші служіння та обрядові моменти. Основна мета - це свідчити світові Воскреслого Господа. І це відбувається словами та, зрештою, життям. Також - завжди бути людиною, яка доступна для інших: для розмови, для поради. Іншими словами - бути з народом.
Звісно, священник це не свята людина. Він теж може помилятися, але при цьому має продовжувати свою місію.
Хто така віруюча людина? І чи є різниця між віруючою та релігійною людиною?
Віруюча людина це та, яка у своєму житті рахується з Богом, знає його Заповіді та докладає зусиль, щоб жити згідно з ними. Вона справді плекає в собі живу віру у Бога. Не зовнішніми речами, чи простою обрядовістю. Віруюча людина шукає все своє життя Бога і пізнає Його. Має особисті відносини з Господом Ісусом Христом, плекає молитву і відповідно виражає це все у формі людяності та морального життя, якої потребує сучасний світ.
Релігійна людина це та, яка зациклена на зовнішніх речах, навіть може більше фанатично. Вона часто засуджує людей, якщо хтось помилився у Храмі та в соціумі. Готова конфліктувати чи навіть насварити іншу людину, якщо хтось щось не так зробив. Якщо людина залишається на етапі релігійної, то вона має шанси прожити все життя і ніколи по-справжньому не пізнати, яким благим є Господь. Бо з релігійності не можна пізнати Божої благості. Релігійність - перший етап християнського життя, але треба все ж перейти у площину віруючої людини. «Людини яка не просто знає щось про Бога, а людина яка знає самого Бога».
Роль Церкви під час війни
Чи стала роль Церкви більш суспільною з початку війни? Адже часто ведеться збір на допомогу військовим.
Війна не впливала і не мала вплинути на те, чи є Церква більше, чи менш суспільна. Церква це і є суспільство, але об’єднане навколо Христа. Я б навіть не розмежовував між суспільством і церквою. Бо ті самі люди, які становлять частину суспільства, приходять у неділю до церкви. Вони і є Церква.
Бо всі ми розуміємо на даний час, що потрібна максимальна консолідація суспільства для того, щоби здолати ворога та викинути з нашої країни. Сьогодні Церква справді почала відігравати активнішу роль у житті суспільства, пов’язаному з певними процесами, які зрушила війна. Я вважаю, що це абсолютно нормально, коли Церква бере участь у житті суспільства, а суспільство ще більше стає християнським. Бо світське суспільство йде в опозицію до Церкви. А християнське суспільство і є Церквою. Важливим є звернення уваги на Церкву, як на орієнтир більшої довіри, авторитету. На той простір, де можна створити середовище, що приноситиме більше користі для людства та його потреб, якщо такі пов'язані, зокрема, й з війною.
Чи не суперечить допомога військовим незаангажованості Церкви? Адже війна, це більш соціальне, ніж релігійне питання.
Церква не може нейтрально ставитись до війни та до того, що відбувається з людьми у суспільстві. Адже Церква, зрештою, посаджена і має свою місію: проповідувати та провадити до спасіння.
Бог прийшов до людей і Він не був нейтральним. Тому що Христос був з людьми завжди: чи то у хворобі, чи нещасті, чи в інших ситуаціях. Він реагував на виклики суспільства свого часу, критикував тих, які жили не по-Божому. Місія церкви - продовжувати бути з людьми. І з тими, що радіють, і з тими, що сумують чи плачуть.
Наскільки важливі капелани на війні? Чи поглибила церква їх підготовку, чи була в цьому потреба?
Так, Церква постійно поглиблює підготовку з 2014 року. І вже створена офіційна капеланська служба в нашій країні.
Капеланське служіння є дуже важливим. Тому що на війні є християни, які ще вчора не були військовими, але були християнами й ними залишаються. Але сьогодні вони взяли зброю до рук, щоби захищати свою країну. Вони також потребують молитви, щоби з ними був хтось поруч, поговорив, висповідав їх, відслужив Літургію, освятив паски тощо. Якщо є у війську віруючі люди, то капелан між ними мусить бути, як невіддільна частина цього війська. Думаю, що позитивно, коли капелан є у конкретній частині та опікується тими воїнами, які там є. Коли біля них буде священник, воїни мають більше сил та відваги, щоби боронити нашу країну і не відчувати себе одинокими у цій боротьбі.
Ставлення Церкви до психічних захворювань та одностатевих шлюбів
На духовному плані, від чого розпочинаються психічні розлади у людей? У чому церква може допомогти, а де - безсила?
Причин для цього є багато, як то: клінічні, психічні чи біологічні. У духовному плані психічні розлади починаються, коли людина не живе християнським життям, не має віри у Бога. Тому має набагато більше шансів мати психічні відхилення, ніж людина, яка живе християнським життям і вірить у Бога. Адже життя само по собі навантажує нас стресовими ситуаціями. Й дуже часто через ці стреси починаються психічні розлади. Людина може зняти частку цього напруження та стресу у молитві та у духовному житті: зайшовши до храму, побувши наодинці з Богом чи в християнській спільноті. Бездуховність може бути та стає однією з причин того, що люди мають психічні відхилення. Звісно крім тих наукових причин, які вже доказані, також ними нехтувати не можна. Але все ж вважаю, що більшість світських, не церковних людей мають вищий ризик захворіти, ніж ті, які є з Богом та вміють віддавати тягарі Йому.
Церква безсила, коли людина не хоче приймати допомогу, відкидає її. Тому, що не можна насильно змусити людину до розмови чи прийняття підтримки. Можна лише тоді, коли людина дає згоду.
Наразі у деяких громадах оговорюють повернення християнських уроків у школі? Чи доцільно це у шкільній програмі, адже є можливість несприйняття, протесту до нав’язаного?
Якщо у школі були діти, а потім вони у неділю прийшли до церкви, тоді чи потрібно це? Однозначно, що так. Християнське життя віруючої людини не може бути вирвано з контексту школи. Ми християни усюди: на роботі, у школі, гуляючи по парку. Це не є нав’язуванням чогось надприродного, бо це природне. Якщо людина вірить, то вона вже має відносини з Богом. А шкільна програма це тільки підтримує і допомагає. Інакше ми втратимо нашу молодь, наших дітей. Церква відіграє тут роль, щоби наше суспільство було і залишалось християнським.
Частина суспільства виступає за визнання одностатевих пар рівними у правах з іншими. Йдеться про усиновлення, спільно нажите майно тощо. Як ви, як священник, ставитесь до цього?
Люди з нетрадиційною орієнтацією мають право бути, але вони не мають права нав’язувати іншим людям таке своє буття. Вони не мають права претендувати, щоби всі інші тільки про це говорили, ставили на п'єдестал.
Ми можемо впливати тільки нашим вихованням дітей. Коли вони будуть знати що є гріх, а що є добре. Вони тоді самі зроблять вибір. Двоє жінок чи двоє чоловіків ніколи не зможуть народити дитину. Це може відбутися тільки у природний спосіб у подружніх парах, зі статі чоловічої та жіночої в їхній взаємній любові. Ми як Церква завжди маємо протистояти тим гендерним тенденціям, тому що це чуже для нас.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
