У травні 2022 року під Святогірськом, що на Донеччині, загинув дрогобичанин Юрій Лавдир. Чоловік служив у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України.
Про те, яким він був, який мав характер, погляди, чому вчив дітей згадує його дружина Катерина Філонова.
“Пишучи спогади про мого чоловіка Юрія Лавдира, почасти відчуваю себе зрадницею. Він завжди був людиною-таємницею, яка застерігалася будь-якої публічності, яка відчувала більше задоволення від спостережень за людьми, ніж взаємодії із ними. У нього не було акаунтів у соцмережах, він уникав фотографування і я намагалася оберігати його приватність аж до того, що не всі сусіди здогадувались, що перебуваю у шлюбі. «Тобі в спецслужбах би працювати і бути агентом», — казала йому, а він опускав жалюзі й закривав штори, кажучи, що на даху можуть ховатися снайпери. Снайпери були внутрішньосімейним мемом, разом з тим, що наша квартира на горішньому поверсі міста Краматорська сама є дуже придатною для облаштування снайперських позицій. Тепер це лишилося в минулому, як життя, до якого нема повернення.
Про його життя в Дрогобичі знаю мало, хоч ми познайомилися саме тут. Народився, вчився в школі, училищі, робив електриком на автокрановому заводі. У двохтисячному році поїхав до Києва і працював в охоронних фірмах. Якось у перервах між відрядженнями приїхав до мене у Краматорськ, перетворивши його на точку нескінченних повернень. В тих поверненнях він і був тою опорою, яка робила життя простим і врівноваженим, де вдома тебе чекала смачна вечеря, вимитий посуд і домашній затишок. Паралельно він вивчав програмування, майстрував сайти, щось кодив та списував дошку діаграмами й цифрами. Це був зовсім незнаний для мене світ.
Перше, про що подумала, коли наші спільні друзі познайомили мене з Юрою ще в Дрогобичі, що від такої людини хотіла б мати дітей, але не впевнена щодо можливості довготривалих стосунків. Справляв враження людини фізично розвиненої, психічно стабільної, трохи флегматичної. Серед друзів мав прізвисько «Ларчі» на честь мовчазного і кремезного слуги з «Сімейки Адамсів». Врешті це і було його позивним на фронті.
Проте попри сумніви, що стосунки з цією людиною триватимуть довго, ми провели разом більшу частину наших життів. В останньому була, мабуть, цілком його заслуга, людини з простою життєвою логікою, що варто одружитись, облаштувати оселю і виростити дітей. Робота змушувала його бувати вдома наїздами – охоронні фірми, які працювали на далеких об’єктах в Кривому Розі, Лохвиці, 2014-2015 роки в АТО, розмінування і знову фронт, з якого він не повернувся.
І діти. Так. Ми мали двоє чудових дітей, які сподіваюсь, успадкували його врівноваженість та резильєнтність.
Друзі відзначали його прямоту, те, що він ніколи не кривив душею і не давав нещирих порад. Це по суті єдине, в чому впевнена - у нас майже не було спільних друзів, а точки дотику були прості та життєві.
Через цю прямоту і простоту навряд зможу дібрати слова поза тим, що знала і що відчувала до Юри. Він назавжди лишається тим, на кого можна покластися, константа та опора у мінливому світі для тих небагатьох, кого він любив і які могли любити його.
Рішення йти на фронт і тоді у 2014, і у 2022 були для нього добровільними, хоч і не бажаними. Керувався тією ж логікою простих цінностей, які він вважав непохитними: не можна залишатися в стороні, коли батьківщина в небезпеці, як не можна не дбати про сім’ю, не можна зраджувати друзів.
Все життя він намагався бути непомітним: шифрував акаунти, уникав фотографування та нових знайомств. Зараз, роблячи його видимим, почуваюсь трохи ніяково. Що б він сказав, якби дізнався? Сміявся б? Гнівався? Врешті, мертвим це не потрібно, потрібно нам, живим”.
Пам'ять про захисників, важлива для всіх, кого вони захищали, адже саме ці люди стали на захист держави та державності, надавши найбільший урок усім.
